7

Ти ж памʼятаєш, правда?

Ірина відпустила брата не одразу.

— Ти чому не сказав, що приїдеш? - сміялася вона.

— Бо ти б змусила мене вдягти сорочку, - відповів Тарас.

Павло вже потискав йому руку вдруге. 

— Добре, що приїхав. Ми, здається, трохи перебрали. 

— Ти перебрала, - уточнив Тарас. - Павло тримається.

Зоряна стояла трохи осторонь. І дивилася на нього зовсім інакше. Не як на випадкового чоловіка з траси.  А як на частину свого минулого. 

— Стривай… - повільно сказала вона. - Ти… 

Тарас повернувся до неї. Спокійно. 

— Ти ж пам’ятаєш, правда? 

Вона примружилася. 

— Ти… брат Іринки?

— Нарешті.

Ірина засміялася. 

— Я ж казала, що ти її знаєш! 

Зоряна різко вдихнула.

— Ти ж… старший клас. Футбол. Вічно з розбитими колінами.

— І з гітарою на випускному, - додав він.

Її очі стали ширшими.

— Ти співав «Океан Ельзи».

— І ти сиділа в першому ряду й удавала, що тобі байдуже.

Ірина задоволено підняла брови.

— Оооо, я зараз піду за кавою, а ви тут розбирайтесь.

Павло обережно повів її назад до залу. І раптом стало тихіше. Тарас і Зоряна залишилися біля входу. 

— Я не впізнала тебе, - чесно сказала вона.

— Ти тоді дивилась кудись вище.

— Я була… -  вона засміялася. - Незграбною.

— Ти була худенькою школяркою з величезними очима, - сказав він спокійно. - з ямочками, які ти намагалася приховати. 

Вона завмерла.

— Я не намагалася. 
— Ти не усміхалась широко. 

— Бо я носила брекети! 

Він тихо розсміявся. Їй раптом дуже сподобалося, як він сміється. Не голосно. Глибоко. Зі спокоєм.

— Ти знав? - спитала вона обережніше.

— Що? 

— Що я… була трохи закохана. 

Він не відвів погляду. 

— Здогадувався.

Її щоки злегка порожевіли.

— І нічого? 

— Ти була подругою моєї сестри.

— І що? 

— І тобі було шістнадцять.

Вона підняла брову.

— Тобі двадцять два. 

— Саме тому.

Пауза. М’яка. Не незручна. 

— А тепер? - тихо спитала вона.

Він зробив крок ближче.
— А тепер тобі двадцять шість. 

Вона дивилася на нього знизу вгору. І в цю мить він уже не був старшокласником із гітарою. Він був чоловіком. Темне волосся. Чіткий профіль. Легкий шрам, що робив його ще мужнішим. Вона раптом усвідомила, що пам’ятає, як дивилася на нього тоді. І як дивиться зараз.

— Ти спеціально не сказав на трасі? - спитала вона.

— Я хотів подивитися, чи впізнаєш. 

— Жорстоко.

— Чесно. 

Вона легенько штовхнула його в плече. І пальці на секунду затрималися.

Тепло. Необережно. Він обережно накрив її руку своєю, ненавʼязливо. 

— Я не приїхав через тебе, - сказав він спокійно. -  Я приїхав забрати Ірину й Павла. Вони написали, що трохи перебрали.

— Ага. 

— Але я радий, що приїхав.

Вона ковтнула повітря. 

— Мені дивно. 

— Чому? 

— Бо ще вчора ти був незнайомцем на трасі. 

— А сьогодні? 

Вона усміхнулася.
— Сьогодні ти хлопець, у якого я була закохана, і який цього не використав. 

Його великий палець ледь провів по її зап’ястю. 

— Я не люблю користуватися. 

Її серце раптом почало битися трохи швидше. Не як у шістнадцять. Глибше. Доросліше. 

— Ти завжди був таким спокійним? - спитала вона. 

— Ні. Просто я навчився не бігати за тим, що можна йти поруч.

Вона дивилася на нього довго. І цього разу не було суму. Було відчуття… правильності. 
З залу виглянула Ірина: 

— Ей, ви там що, спогади сортуєте чи майбутнє плануєте?

Зоряна засміялася. 

— Поки що тільки архіви!

— Добре, архівістко, - сказав Тарас тихо. - Я вас розвезу. І тебе теж.

— Мене? 

— Ти ж без машини.

Вона усміхнулася. 

— Точно.

Він нахилився трохи ближче. 

— І цього разу я не планую їхати одразу. 

Її пальці знову торкнулися їх першою і вона не прибрала їх першою.