5

Світло, яке трохи ріже очі.

Наступного вечора кафе було переповнене ще до того, як Зоряна зайшла. Сміх, гучна музика, запах кави й чогось солодкого. Столи  зсунуті, куртки перекинуті через спинки стільців. Хтось уже відкрив шампанське. Вона на секунду зупинилася біля входу. 

Ірина махала їй рукою.

— Зоряно! Сюди! 

Усі повернулися одночасно. І в цю мить Зоряна відчула, як десятки поглядів ковзнули по ній - з ніг до голови. 

Вона сьогодні виглядала не як жінка, що щойно пережила зраду. Темно-зелене приталене плаття до колін м’яко підкреслювало талію. Тонкий ремінець, високі чорні чоботи, легкий золотий ланцюжок на шиї. Волосся - акуратно вкладене, світле, густе й кучеряве спадає нижче лопаток. Голубі очі сяяли - не від щастя, а від того особливого блиску, який з’являється після безсонної ночі. 

Вона усміхнулася. І з’явилися ямочки.

— Ого, - протягнув хтось із хлопців. - Київ явно пішов тобі на користь.

— Київ пішов, - відповіла вона легко. -  А я залишилась.

Сміх.

Вона сіла поруч з Іриною.

І не встигла навіть зняти пальто, як пролунало: 

— Стоп. Де каблучка?

— Ти ж заміж виходиш? 

— А Сергій де? 

Пауза. Зоряна обережно поклала руки на стіл. 

— Весілля не буде. 

Тиша тривала секунду. потім - ще одну.

— Ой…

— Чекай… серйозно? 

Вона кивнула. 

— Наречений теж не буде. 

Хтось нервово хмикнув. Хтось перевів тему на шампанське. Хтось відвів погляд. Ірина уважно дивилася на неї.  Не з жалем.
З розумінням. Через кілька хвилин Ірина тихо торкнулася її руки.

— Вийдемо? 

Балкон був холодний. Повітря свіже. Сніг ще лежав на даху сусіднього будинку.

Ірина запалила сигарету. 

— Ти як? 

— Жива, - відповіла Зоряна чесно.

— Боляче?

Вона знизала плечима.

— Не так, як думала. І не так, як треба було б. 

Ірина примружилася.

— Що це означає? 

— Це означає, що зрада - це не просто дурість. Це рішення. І він його прийняв.

Вона дивилася на вогники внизу. 

— Він міг просто сказати, що розлюбив. Що я стала холодною. Що щось змінилось. Я не тримала б його силою. 

— А він?

— А він привів її в нашу спальню. 

Ірина повільно видихнула дим.

Зоряна:

— Я думала, що мені буде легше. 

— А воно болить.

Ірина:

— Якби мені Павло зрадив, я б його закопала під кущем троянди.

Зоряна прискає сміхом: 

— Рожевими чи червоними?

— Білими. От це я б уже не пробачила.

— Я й не пробачаю. 

— Ти плакала? 

— Ні.

— Це гірше. 

Зоряна усміхнулася.

— Я просто зібрала речі й поїхала. Коли повернусь надіюсь його вже не буде в моїй квартирі.

Ірина раптом згадала:

— До речі, а де твоя машина? Ти ж на ній мала приїхати. 

Зоряна засміялася вперше за вечір - по-справжньому.

— О, це окрема історія. 

— Давай, розповідай. Невже він машину забрав?
— Ні, вона зламалась на трасі.

— Серйозно?

— Так. Як символічно, правда? 

Ірина засміялася. 

— І що, ти стояла одна посеред поля як героїня мелодрами? 

— Майже. Але потім з’явився один чоловік.

— Ой-ой. 

— Темноволосий. Спокійний. Зі шрамом на брові. 

— Стоп. Це вже звучить підозріло. 

— Він просто допоміг. Викликали евакуатор. Почекав зі мною. Підвіз. 

Ірина повільно посміхнулася. 

— І ти зараз стоїш на балконі й розповідаєш мені це з ямочками на щоках.

— Я завжди з ямочками. 

— Ні. Не завжди такими. 

Зоряна замовкла. 

— Він був… нормальний. 

— Нормальний - це вже добре. 

— Він не тиснув. Не жалів. Не намагався бути героєм. 

Ірина хитро примружилася. 

— І ти точно сумуєш за Сергієм? 

Зоряна фиркнула. 

— Не провокуй. 

— Я не провокую. Я просто питаю. 

Вона обперлася на холодний метал перил.

— Я сумую не за Сергієм. Я сумую за тим, ким я була поруч із ним. 

Ірина подивилася на неї уважніше. 
— А ким ти була? 

Зоряна задумалася. 
— Зручною. 

Тиша. Ірина легенько штовхнула її плечем. 

— Мені здається, що твоя машина зламалась не випадково. 
— Тільки не починай про долю.

— Я не про долю. Я про маршрути.

Зоряна всміхнулася.

— Звучить як тост.

— Це і є тост. За нові маршрути. Пішли ж випємо за це!

І вони повернулися всередину. Світло, музика, шум. І Зоряна вперше за довгий час не почувалася жертвою. Вона почувалася жінкою і це було важливіше.