3

Дорога, де він уже знав.

Машина ковзала засніженою трасою. Усередині було тепло, тихо й трохи затишно- ніби цей простір вирвали з чужого життя і подарували їм на кілька кілометрів. 

Тарас тримав кермо спокійн, але думки були менш спокійні. Він дивився на неї краєм ока.
Кучеряве світле волосся спадало нижче лопаток, трохи розтріпане снігом, трохи - вітром, п великі голубі очі дивилися вперед уперто, ніби вона не дозволяла їм видати слабкість. Коли вона ледь усміхалася - на щоках з’являлися ямочки. Він памʼятав ці ямочки. 
Колись вона була худенькою, трохи незграбною школяркою, що бігала за його сестрою і сміялася занадто голосно.

Тепер поруч із ним сиділа жінка. У рваних джинсах, які зовсім не виглядали випадковими. У м’якому светрі, що обережно підкреслював фігуру. З поставою людини, яка вже вміє йти - навіть коли боляче.

Він не поспішав. Він хотів просто дивитися. 

— Ти завжди така саркастична? - спитав він. 

Вона повернула голову. 

— Тільки коли мене підвозить незнайомий чоловік зі шрамом на брові.

Він торкнувся пальцем брови, усміхнувся. 

— Це робить мене небезпечним? 

— Це робить тебе цікавим, - спокійно сказала вона. - Небезпечні - це ті, хто без шрамів. 

Він засміявся - низько  і глибоко. І вона раптом відчула, що їй подобається, як він сміється. Без демонстрації. Без гри. 

— Ти виглядаєш як жінка, яка звикла все контролювати, - сказав він. 

— Фіфа б образилась. 

— А ти? 

Вона знизала плечима. 

— Сьогодні я в тестовому режимі, без гарантій. 

— Оце небезпечно. 

— Для кого? 

— Для того, хто звик до стабільності. 

Вона хмикнула. 

— Стабільність - це міф. Особливо коли ти повертаєшся додому раніше. 

Він нічого не перепитав. І це знову було правильно. Кілька секунд тиші. 

— Ти завжди така… - він зробив паузу, - чесна? 

— Тільки коли втомлена. 

— А зараз? 

Вона подивилася на нього уважніше. 

— Зараз я трохи зла. Трохи розчарована. І трохи… вільна. 

Він кивнув. 

— Гарна комбінація. 

— Чому? 

— Бо саме з таких моментів починається щось нове. 

Вона засміялася. 

— Ти що, мотиваційні цитати збираєш? 

— Ні. Просто спостерігаю закономірності. 
Вона знову подивилася на нього. 

— Ти дуже спокійний. 

— Це проблема? 

— Це підозріло. 

— Ти б хотіла, щоб я нервував? 

— Ні. Але трохи хвилювання зробило б тебе більш людяним.

Він усміхнувся кутиком губ. 

— Я хвилююся. 
— Справді? 
— Так. 

— Через що?

Він перевів погляд на дорогу. 

— Через те, що ти можеш мене не впізнати.

Вона завмерла. 

— Ми знайомі?

Він зробив паузу. Рівно настільки, щоб залишити інтригу. 

— Деякі міста мають довгу пам’ять. 

— Це не відповідь. 

— І не заперечення. 

Вона прищурилась.

— Ти дражниш мене. 

— Трохи.

Вона відкинулась на спинку сидіння. 
— Добре. Тоді я скажу чесно, що ти мені когось нагадуєш. 

— Колишнього? - він легко підколов.

— Ні. Слава Богу. 

— Тоді? 

— Не знаю. Щось знайоме в погляді.
Він знову глянув на неї. 

— Можливо, ти просто дивишся уважніше. 

Їхні очі зустрілися на секунду довше, ніж потрібно. І вона відчула це. Ледь помітну електрику. Ніби дорога стала трохи вужчою. 

— Тобі личить зелений, - сказав він раптом. 

— Це оливковий. 

— Я знаю. 

— Ти добре пам’ятаєш деталі. 

— Деякі - так. 

Вона не знала, що саме він пам’ятає, і це чомусь було приємно.

— Ти завжди була така смілива? - тихо спитав він. 

— Завжди - ні. Сьогодні - так.

— Чому? 

Вона подивилася у вікно. 

— Бо якщо я вже зламала старе, то гірше не буде.

Він кивнув. 

— Машини іноді ламаються вчасно.

— Філософ? 
— Ні. Просто бачив, як люди починають спочатку. 

— А ти починав? 

Він усміхнувся. 

— Ще ні.

І ця фраза прозвучала так, ніби він не просто говорив про життя. Машина продовжувала їхати. 

І Зоряна раптом піймала себе на думці, що думає вже не про Сергія. А про те, чому поряд із цим чоловіком їй спокійно. І це було небезпечніше за будь- який шрам.