2

Траса, яка не питає, куди ти тікаєш.

Дорога за містом завжди здається довшою, ніж є насправді. Особливо, якщо їдеш не кудись, а від чогось.

Зоряна тримала кермо трохи міцніше , ніж потрібно.Не тому що боялася. Просто коли всередині все розсипається, хочеться хоча б щось тримати міцно.

Сніг лежав уздовж траси нерівними клаптями. Березень тільки-но почався, але весна ще не наважувалася приходити по-справжньому. Небо було блякло-сіре, як настрій у п’ятницю після зради.

— Спокійно, - пробурмотіла вона собі. - Це просто епізод. Не трагедія століття.

Вона не плакала. Це навіть трохи її дратувало. Бо в кіно в таких моментах героїні ридають під Adele, а вона сиділа в машині, слухала новини про погоду і думала, чи политі квіти.

Телефон лежав поруч. Сергій дзвонив уже шостий раз. Вона не брала. Не з гордості. Просто не хотіла чути його голосу. Бо знала, що він почне або виправдовуватись, або звинувачувати її. А в неї зараз не було сил ні на те, ні на інше.

Через дві години після виїзду машина сіпнулась. Зоряна нахмурилась:

— Тільки не зараз...

Панель засвітилась жовтим. Машина знову сіпнулась і почала втрачати швидкість.

— Ти серйозно? - вона подивилась на кермо так, ніби воно могло відповісти.

Довелося з’їхати на узбіччя. Тиша траси завжди особлива. Машини пролітають, але ніби не бачать тебе. Наче світ продовжує рух, навіть якщо в тебе щось зламалося.

Вона вийшла. Холодний вітер одразу пробрав під пальто. Джинси, светр, взуття - все раптом здалося недостатнім.

— Прекрасно, Зоряно. Ти залишила нареченого і застрягла на трасі. Прогрес.

Вона відкрила капот, подивилась всередину і одразу закрила. Бо якщо чесно - вона не знала, що там дивитися.

Телефон показував одну поділку мережі. Сергій знову дзвонив.

— Не сьогодні, - тихо сказала вона. - Але й замерзнути не хочу. 

І саме в цей момент біля неї пригальмувала темна машина. Зоряна напружилась. Дверцята водія відчинилися. Вийшов чоловік. Високий. Темне волосся. Спокійний рух. Не метушливий. Він не поспішав до неї. І це чомусь одразу зняло половину напруги.

— Допомога потрібна? - голос глибокий, рівний.

Без нав’язливості. Без "красуне, ти тут сама?". Просте питаннчя. 

Зоряна знизала плечима.

— Якщо ви розумієтесь на машинах краще, ніж я - то так. А це не складно.

Він ледь посміхнувся. Посмішка була стримана. Але в очах щось тепле.

Він підійшов ближче і тепер вона змогла роздивитись його краще: темні брови, чітка лінія щелепи, невеликий шрам, що перетинав брову - тонка світла смужка, яка дивно прикрашала обличчя, а не псувала його. Мужній профіль. 

І це чомусь її трохи дратувало.

— Що сталося? - він заглянув під капот.

— Якщо скажу, що розбите серце, це допоможе? - вона склала руки на грудях.

Він тихо хмикнув.

— На жаль, я не механік по серцях.

— Шкода. Зараз би попит був.

Він подивився на неї уважніше.

— Ви жартуєте, значить не все так критично.

— Це захисний механізм, - вона знизала плечима. - Я сміюся, коли хочеться кидатися предметами.

— Добре, що не кидалися. Я щойно відполірував машину.

Вона засміялася. І вперше за останню годину це було щиро. Він знову глянув на двигун, щось перевірив.

— Думаю, до сервісу не доїде. Але я можу підвезти вас до міста. Тут недалеко.

Зоряна насторожилась.

— Ви завжди підбираєте незнайомих жінок на трасі?

— Тільки тих, хто сміється в мінус п’ять, стоячи біля зламаної машини.

— Це комплімент?

— Це спостереження.

Вона дивилась на нього кілька секунд. Спокійний. Не намагається справити враження. І в ньому було щось... знайоме. Ніби вона вже колись бачила цей профіль.

— Я їду до Житомира, - сказала вона. - Якщо вам по дорозі. І я Зоряна.

Він кивнув.

— Тарас. Мені туди ж. Але, в даний момент, краще викликати евакуатор.

Зоряна видихнула, сьогодні вона нічого не контролює:

— У мене є страховка… здається, там включена евакуація, - вона вже діставала телефон.

Поки вона пояснювала диспетчеру, де саме вони стоять, Тарас мовчки поставив знак аварійної зупинки, увімкнув габарити й повернувся.

— Тридцять хвилин, - сказала вона, завершивши дзвінок. - Плюс-мінус.

— Значить, маємо час, - відповів він так, ніби це була не проблема, а бонус.

Сніг починав сипати густіше. Вітер залазив під куртку.

— Сідайте в мою машину, - кивнув він у бік свого авто. - Тут холодно.

— А ви?

— Я ж військовий. Мене холод боїться. Та в авто все ж сяду.

Вона пирснула.

— Це звучить як реклама термобілизни.

Він усміхнувся вперше по-справжньому. І ця усмішка зробила його обличчя теплішим, ніж пічка в машині.

Вони сіли в його авто. У салоні пахло кавою і чимось мужнім - не парфумами, а чистотою. Спокійною, без показухи. Зоряна притиснула долоні до теплого повітря з обігрівача.

— Ненавиджу, коли щось ламається не вчасно.

— Воно завжди ламається вчасно, -  тихо сказав Тарас. - Просто ми цього ще не знаємо.

Вона глянула на нього.

— Ви філософ?

Він на секунду замислився.

— Ні. Просто після фронту дивишся на речі трохи інакше. 

Мовчанка між ними стала глибшою.

— А ти куди їдеш? - спитала вона.

І це «ти» прозвучало несподівано. Навіть для неї самої. Він помітив. Але не підкреслив.

— Додому. До батьків. 

— Я теж.

І чомусь ця проста фраза прозвучала як щось більше.

За вікном їхала чужа машина, мигнули фари. Зоряна подивилась у бік своєї автівки. Вона стояла самотньо, з аварійкою, ніби визнавала поразку.

— Вона в мене п’ять років, - сказала Зоряна тихо. - Перша велика покупка. Разом із Сергієм брали.

Тарас нічого не сказав. І саме тому вона продовжила.

— Дивно… ніби щось закінчується.

Він перевів погляд на її профіль.

— Можливо, просто звільняється місце.

Евакуатор приїхав через сорок хвилин . Машину завантажили швидко.