Глава 4

Вже підходить 7 година вечора, Міра нарешті закінчує свою роботу. Діти були дуже раді послухати її, і вони хотіли продовження , але Міра була настільки втомленою, що ноги її не тримали і язик болів . Ось по дітей прийшли їхні батьки і через пару хвилин дитсадок був пустий

-Хуууух! Потрудилися на славу,- замученим голосом сказала Міра

-Ну, що Ліса, будемо йти збиратися до дому?

-Рраф,- відповіла Ліса 

Вони пішли збиратися і заодно шукати Віку. Поки вони збирались, Віка сама їх знайшла 

-О, ви вже збираєтесь?- запитала Віка

-Так, а ти йдеш?

-Звісно, тільки візьму речі і зачиню садок.

-Добре, ми тебе біля воріт чекаємо,- сказала Міра в слід подруги

-Я швидко, - відповіла Віка, біжучи в середину збиратись

Через пів години Віка зібралася, перевірила камери і закрила ворота дитсадку.

-Тепер можемо йти, - з полегшенням сказала Віка

-Ходімо,- відповіла Міра

Темніло швидко , і ось уже через 15 хв видніється будинок Віки.

-Ось нарешті милий дім.

-Пощастило, а мені ще 15 хв йти.

-Я думаю, ти швидко дійдеш,- сказала Віка, запихаючи руку в кишеню за ключами.

-Теж так надіюся,- відповіла Міра, чекаючи поки та зайде додому.

-О, ні! Я забула ключі , а сил вертатися уже немає,- з тревоженням сказал Віка.

-Ну ти й даєш подруга , забути ключі.- ледве стримуючи сміх , відповіла Міра 

-І, що тепер робити?

Та не переживай, ходи до мене.

-А як же Андрій?- запитала Віка

-Мій хлопець поїхав до батьків,- відповіла Міра 

Тоді ходімо. До речі ти завтра маєш клієнта?- запитала Віка, ідучи з Мірою додому.

-Мені пощастило, я завтра вільна, а ось ти на роботі, я впевнена в цьому. Коли тобі, нарешті, дадуть відпустку?

-Та ось директор казав , що скоро буду відпочивати, але коли це скоро буде ніхто не знає.- із зітханням відповіла Віка.

-О, ми нарешті дойшли, і час не так довго йшов. Так, де там мої ключі. Хм, дивно, я їх знайти не можу.

-Тільки не кажи, що ти їх забула.

Міра, з посмішкою на лиці, дістає ключі з правої кишені своєї куртки

-Приколістка недороблена!- з полегшенням говорить Віка.

-Ну я хоча би пожартувала. Добре, заходимо в дім.

Міра відкрила двері будинку , вони обоє зайшли до хати і зразу же вляглися відпочивати.

Згодом, в 10 годині вечора, Даніель повернувся додому. Він взяв ноутбук і усівся за робоче місце знову до роботи. Через годину:

-Так, роботу закінчив ,пора йти спати!

Він вимкнув світло, почистив зуби ,розстелив ліжко і ліг спати. Здається, йому сниться хороший сон, можна було подумати , але це не так.

-Так, Даніелю слухай мене уважно! Залізь у шафу,  і ні в якому разі,, не вилазь, Ти зрозумів,- суворо наказав батько Даніеля

-Т.т..так:, відповів переляканим голосом він.

-Синку, запам'ятай, щоби не сталося, мовчи, і не вилазь,- казав батько , знаючи, що його смерть неминуча. 

Даніель швидко сховався в шафі

-Ну привіт, і я би зразу сказав папа , якби не хотів ще чуть-чуть з вами поговорити,- сказав вбивця з широкою посмішкою.

-Чого тобі треба? ЗАБИРАЙСЯ!!!- крикнув на нього батько Даніеля.

-Не ввічливо проганяти гостів,- відповів вбивця і додав,- твоя дружина тут , якщо моя пам'ять мене не підводить, у вас ще дехто заховався.

-Його немає тут, я знав , що ти прийдеш, тому відправив його геть: - впевнено відповів батько.

-Справді? Ну добре, але я всеодно спробую його тут знайти пізніше,-усміхаючись відповів вбивця.

-Синку, знай, ми тебе дуже сильно любили,- вигукнула мати Даніеля.

-Годі цих пустих балачок, мені це вже наскучило. Я надаю перевагу більше справ , менше слів,- вже з серйозним обличчям сказав вбивця . Одразу ж після цих слів знову розсміявся.

І тут замах,... Відбувається удар залізною палицею. 

-Оу, у тебе на тілі, я так бачу, немає татуювань. Давай я тобі зроблю одненьке , так ще й безкоштовно,- сказав сам до себе вбивця.

Він ножем вирізає ромб, в середині якого були якісь незрозумілі каракулі, які ніхто не може розшифрувати

-Ну що ж, тепер я зіграю з тобою в хованки, малюче.

Він обшукує всі місця, і ось,черга дійшла й до шафи. Як тільки він збирається її відкрити, Даніель прокидається і так дихає, ніби то всю ніч біг марафон.

-Я клянусь , я знайду тебе, де би ти не був , ти за все пошкодуєш!-важко дихаючи, стверджує сам собі.

І, тут він чує, як на першому поверсі його будинку ,щось падає, хоча в домі нікого бути й не може. Повільно спускаючись сходами, він думав про різне , що там могло бути внизу. І, як тільки він спустився , його очі сильно збільшились від шоку. Він побачив.....