ЕПІЛОГ

— Що вас турбує? — запитала я, дивлячись на пацієнтку.

  Жінка середніх років, з втомленим обличчям і легкою насупленістю, скаржилася на біль у попереку. Я уважно розглядала знімки, вишукуючи важливі деталі.

— Та що тут казати, лікарю. На роботі трохи перестаралася, а потім як скрутило — розігнутися не змогла, геть злягла. Що робити? Мазь якусь випишете?

— Мазь — можу. Але це скоріше для заспокоєння, толку від неї небагато. А от двотижневий відпочинок з подальшою фізичною терапією — це те, що справді допоможе. На знімках нічого серйозного, але намагайтеся уникати різких навантажень. Більше відпочивайте, пийте воду і не забувайте про помірні фізичні вправи.

— І все, лікарю? Отже, я здорова? — очі її загорілися. — А воду я й так літрами п’ю! А щодо тягарів… Завтра піду до шефа й скажу: хай сам свої коробки тягає. Іншу дурепу знайде!

  Я мимохіть усміхнулася її запалу. Подякувавши, вона вийшла — бадьора, рішуча, ніби й справді готова перевернути своє життя.

  День добігав кінця. Я потягнулася, розминаючи спину.

— Що ж, на сьогодні все. Ратмир, певно, вже зачекався.

  Я зітхнула, зібрала папери й замкнула кабінет. У роздягальні перевдягнулася, зачинила шафку й вийшла на вулицю.

  На парковці стояла машина. Клацання сигналізації, рик двигуна.

  «А тепер — додому», — подумала я, повільно натискаючи на педаль газу.

  Ратмир облаштував поряд із будинком школу бойових мистецтв. Він навчав дітей володіти мечем, дисципліні, самовладанню. Клан він залишив, передавши керівництво своєму найближчому соратнику. Світ вампірів більше нас не стосувався — і в цьому було звільнення.

  Він став тим, ким завжди хотів бути. У дитинстві він вчив хлопчаків бою, але, ставши вампіром і захисником наших земель, був змушений залишити це. Тепер він міг повернутися до витоків. Я бачила, як сяють його очі, коли він розповідає про своїх учнів. Він щасливий.

  Я теж повернулася до свого ремесла. Завдяки певним зв’язкам, а відверто кажучи, і з чималою допомогою Ратмира, мені вдалося владнати питання з освітою і досить швидко влаштуватися на роботу за спеціальністю.

  Алекс, як розповідала Ізі, вирушив у подорож. Він шукав себе — і я знала, що знайде. Спрага крові більше не терзала його, він став сильнішим. Рано чи пізно він відпустить минуле й почне власну главу.

  Ізі з Луциллою повернулися у своє місто. Вони продовжили жити своїм колишнім життям, потроху відпускаючи все те, через що довелося пройти.

  А я поверталася туди, де мене чекали. Де було тепло, світло й дім.

  Я припаркувалася біля ґанку. З вікон линуло м’яке, тепле світло. Я поспішила всередину — пахло чимось неймовірно смачним, і шлунок одразу нагадав, що я цілий день нічого не їла.

  «Вмираю з голоду», — з іронією подумала я.

  Увійшовши до вітальні, я завмерла: на столі стояли страви, від одного вигляду яких текли слинки. Усе виглядало як із гастрономічного сну. Я зробила крок — і раптом сильні чоловічі руки обійняли мене ззаду, легко, але впевнено.

— Повернулася, — прошепотів мені на вухо знайомий оксамитовий голос.

  Я поклала руки на його долоні.

— Я скучила, — прошепотіла, обертаючись до нього й притискаючись тісніше.

— Якщо зголодніла — запрошую до столу, — його усмішка була теплою, майже хлоп’ячою.

  У животі зрадницьки забурчало. Я знітилася, у нього вирвався смішок, але він не відсторонився.

— Мені не віриться, що все це — насправді. Я й досі ніби уві сні.

  Він м’яко взяв мене за підборіддя, нахилився й поцілував. Поцілунок був довгим, теплим і таким, що розчиняв усе довкола. Я обвила руками його шию, не бажаючи відпускати, не бажаючи, щоб ця мить скінчилася.

  Коли дихання стало тихішим, він прошепотів:

— Сон це чи яв — не має значення, адже я готовий провести з тобою вічність, попри все.

  Трохи згодом ми сіли до столу, насолоджуючись смачною їжею…

  Ми більше не рятували світ. Не тікали від минулого. Ми просто жили. Він — із мечем у руках, серед дитячого сміху й сонячного світла. Я — застосовуючи знання і знову відчуваючи себе на своєму місці.

  Ми разом. Ми вдома.

  І якщо це — сон, то хай він триває вічно.

КІНЕЦЬ