ГЛАВА 30. КУКУРУДЗЯНІ ПОЛЯ, ЩО ПРИХОВУЮТЬ ТАЄМНИЦІ

  Ми стояли перед дверима великого амбару. Навколо — безкраї кукурудзяні поля, що простягалися аж до самого обрію. Ніяких звуків, жодних ознак життя — лише золотаве сонце повільно хилиться до заходу. Ми прибули ближче до вечора, тож Алекс і Луцилла спокійно могли перебувати надворі — денне світло вже не завдавало їм дискомфорту.

  Я помітила, як Луцилла нервувала. Вона трималася трохи позаду, ніби намагалася бути непомітною. Це не вислизнуло від уваги Алекса. Він підійшов до неї, м’яко взяв за руку. Луцилла відповіла — стиснула його долоню, і вираз її обличчя змінився. Рішучість.

  Ратмир зробив крок уперед і тричі постукав у двері. У стулці пролунав клацок — у вузьку щілину виглянуло чиєсь обличчя. Хто б це не був, він упізнав Ратмира, і за мить стулка знову зачинилася. Пролунало глухе клацання замку, і двері повільно розчахнулися.

  Всередині амбар виявився зовсім не таким, як здавався ззовні. Замість порожнечі — лабіринт скляних коридорів і камер. У кожній кімнаті — вампіри. Вони були ізольовані, і кожен виглядав по-своєму: хтось метався, мов божевільний, хтось сидів спокійно й читав, хтось просто дивився на нас — мовчки, невідривно, з холодною цікавістю.

— Хто вони? — спитала я.

— В’язні. Кожен із них скоїв злочин. Це своєрідна в’язниця, — спокійно відповів Ратмир.

  Ми йшли повз камери, і відчуття ніяковості не покидало мене. Дехто з ув’язнених здавалися вже не живимм, а радше істотами, чиї душі випалив час. Божевілля, порожнеча, смирення — кожен був окремою історією.

  «А що з ними буде, якщо Ратмир кине все?» — раптом промайнула думка. Я прикусила губу, але не сказала цього вголос.

  Десь попереду був і Філіп. Невже ми просто покладемо кінець його існуванню — і все? Я бажала цього заради друзів, але не заради себе. Я знала його історію. Розуміла, чому Ратмир так довго заплющував очі на його вчинки. Ця думка викликала в мені сором — за власне бажання заподіяти йому зло. Але чи був у нас інший вихід? Сумніваюся. І зрештою — не мені судити. Попри останні події, всі ці роки він завдавав болю не мені, а іншим.

  Мій погляд ковзнув угору. Стеля виявилася подвійною. Я вдивлялася в її конструкцію, поки ми йшли, і Ратмир це помітив.

— Вона подвійна, щоб пропускати сонячне світло. Камери влаштовані так, що можуть активувати заслін. Це система безпеки.

— І якщо заслін не ввімкнений, сонце просто потрапляє прямо на в’язня?

— Саме так. Повір, багато хто стає значно зговірливішим після цього.

— Тортури стали гуманнішими? Розчаровуєш, — кинув Алекс з холодною усмішкою.

— Вибач, що не відповідаю твоїм очікуванням, — спокійно відповів Ратмир. — Тортури ніколи не були для мене розвагою.

— Ні. Ти просто робив вигляд, що їх не існує.

  Ратмир промовчав.

  Ми майже перетнули будівлю й підійшли до вузького проходу в самому кінці. Біля входу стояли двоє охоронців. Побачивши нас, вони вклонилися Ратмиру й жестом запросили пройти всередину.

  А потім ми увійшли. Вузький прохід виявився коротким, і, пройшовши його, ми опинилися у світлій кімнаті зі скляною перегородкою посередині. За нею стояв Філіп — закутий у кайдани на руках і ногах.

  Він стояв з опущеною головою, ніби відчужений, не помічаючи нашої появи. Але коли ми підійшли ближче, він різко підняв погляд — і раптом розсміявся. Голосно. Божевільно. У цьому сміхові не було ні радості, ні іронії — лише лють, відчай і щось інше, моторошне. Я мимоволі напружилася: від нього йшла така морокова, важка аура, що сумніватися вже не доводилося — він не зміниться. На превеликий жаль.

— Диви-но, всі в зборі, — протягнув він, розтягуючи слова. — Прийшли навідати свого вірного друга Філіпа? Яка честь!

  І раптом його погляд вп’явся в мене. У цю мить я вловила дещо — страх? Чи мені здалося?

— А ти! — вигукнув він, здавлено, з надривом. — Що ти тут робиш?! Я вбив тебе! Я пам’ятаю! — його голос зірвався, ставав усе вищим, наче він ось-ось утратить контроль.

  Усі, окрім Ратмира, повернулися до мене.

— «Вбив»? — насупившись, перепитав Алекс.

— А те й значить, люб’язний мій! — вигукнув Філіп. — Я проштрикнув цій сучці серце! Деревом!

  Він тремтів — від чого саме, збагнути було неможливо: від насолоди, страху чи відчаю? Я зробила крок ближче. Він не зводив з мене очей, наче перевіряючи — справжня я чи ні.

— А знаєш, любонько, — протягнув він і облизав пересохлі губи, — я навіть радий, що ти якимось чином уціліла. Вибач, буваю запальним. Тоді я навряд чи відчув бодай краплю жалю, вбиваючи тебе. Але тепер… Ти стоїш переді мною. Ціла. Жива. Це дуже цікаво.

— Еллі, про що він говорить? — Алекс підійшов ближче, пильно вдивляючись у мене. — Що сталося, коли ти зникла?

— Він каже правду, — видихнула я.

  Філіп видав низький хрипкий звук — чи то сміх, чи то стогін насолоди — і, здавалось, упивався всією цією сценою.

— Я завжди знав, що ти недалекий, Олександре, — прошипів він.

— Стули свою пельку! — Алекс вибухнув, утративши самовладання. Він схопив мене за руку, намагаючись витрусити з мене правду.