ГЛАВА 29. І СКІЛЬКИ Б ВІКІВ НЕ МИНУЛО…

  Темно. Навколо — лише темрява. Ось і все? Так ось усе й закінчиться? Дивно.

  Я досі пам’ятаю ті миті, коли молилася про кінець. Хотіла забутися, зникнути, не знаходячи в собі рішучості припинити це жалюгідне існування. День змінював день, залишаючи по собі лише гіркоту — у роті, у грудях, у кожному погляді. Я кинула лікарство. Кинула шукати сенс. Згасла надія на повернення до колишнього життя. Я блукала світом, несучи за собою лише руйнування. Харчувалася випадковими незнайомцями, більше не замислюючись над їхніми долями. Я загубилася — остаточно і, здавалося, безповоротно.

  Що ж я наробила? А що мені залишалося? Жалюгідна спроба почати знову. Останні сили пішли на черговий ритуал і єдине, давно виборюване бажання. Егоїстичне, відчайдушне — забутися. Зупинити цей нескінченний круг днів, самотніх, без мети. Майбутнього не було. Теперішнє вмиралo разом зі мною. Залишалося лише дочекатися кінця. Майбутнє могло прийти — лише якщо зникну я.

  Хто ж знав, що у долі свої плани? Ми так старанно намагаємося її обманути, змінити, але щоразу лише підтверджуємо її право на останнє слово.

  Що ж… Я готова. Якщо це кінець — прийму його. Але якщо ні, якщо є хоч найменший шанс — я прийму себе. Цілою. Без залишку. Без страху.

  Я провалююся. Цікаво… Голос. Він ніби наближається.

  Чий це голос?

  Я прийшла до тями. Сонячне світло б’є в очі, змушуючи примружуватися. Я піднялася й озирнулася. Попереду — чиясь тінь. Вона наближалася. Але страху немає. Я відчуваю — ні, я знаю — ця тінь не принесе мені зла.

  Вона підійшла ближче, закривши сонце. Його промені все ж пробивалися крізь край її силуету, наче сяйво, що обрамляє фігуру. Вона простягла мені руку. Я простягла свою.

  Спалах.

— Моя дівчинко, — промовив лагідний, добрий голос, — нарешті ми зустрілися.

  Усмішка розпливлася по моєму обличчю.

— Мамусю! — я кинулася в обійми, стискаючи жінку, що стояла переді мною.

— У нас мало часу, люба, — прошепотіла вона, притискаючи мене до себе.

— Але ж я померла. Тепер у нас у запасі ціла вічність.

— Ти помиляєшся.

— Так… — я кивнула, не відпускаючи її, — я не здобула спокою. Надто багато зла залишилося за мною. Але я все одно щаслива, що побачила тебе.

  Вона відступила на крок і заглянула мені в очі. Її голос був м’яким, як шовк, і теплим, як вечірній вітер.

— Велено, твій час ще не настав. Ти повернешся і проживеш життя — стільки, скільки тобі відведено. Проживи його без страху. Без жалю. Без відречення себе. Мені боляче бачити, як ти страждаєш.

— Але ж моє серце пронзили. Я відчула, як йде життя.

— Так і є. Але ти покликала мене, і я захистила тебе, — вона схилила голову, провела рукою по моєму волоссю. — Пам’ятаєш?

  Коли я? Ах так, звісно, оберіг.

  Я згадала, як напередодні активувала знак на шиї. Але не очікувала, що він приведе мене до матері.

— Наш час майже сплив, донечко. Скажи мені чого ти хочеш?

  Я замислилася. Але відповідь була на поверхні. Вона — як серце, що б’ється в грудях. Я знала.

— Я хочу повернутися. Жити. Слідувати за мрією. І, — я прикусила губу, вперто дивлячись їй у очі, — я хочу повернутися до нього.

  Мама усміхнулася з такою ніжністю, що мені перехопило подих. Потім взяла мої руки й міцно стиснула, притискаючи їх до грудей.

— Тоді повертайся. І зроби це. А потім ми обов’язково зустрінемося знову, коли прийде час.

  Я міцно обійняла її, не бажаючи відпускати. Сльози текли по щоках, і вона гладила мене по спині — так, як робила це в дитинстві.

— До зустрічі. — прошепотіла вона, і її образ почав зникати, розсипаючись, наче осіннє листя під вітром.

— До зустрічі, мамо…

  Я заплющила очі. І в наступну мить відчула, як мене кудись тягне — назад.

  Ратмир.

  Я потягнулася до його обличчя, і він різко підняв голову.

— Велена! Але… як? — він дивився на мене, не вірячи своїм очам.

— Не питай. Я тут. З тобою. Це все, що має значення.

  Я обвила руками його шию й притиснулася до нього. Він відразу відповів — міцно, з відчаєм і ніжністю. Ми застигли в цьому обіймі, наче боялися, що будь-який рух зруйнує крихкість моменту. Потім він трохи відступив, щоб глянути на мене.

— Поцілуй мене, Ратмире.

  Цього разу він не став сперечатися. Його губи торкнулися моїх — м’яко, але з тією силою почуття, яку ми так довго приховували навіть від себе. Хвиля накрила нас — без думок, без страхів.

— Я гадав, ти померла… — його голос тремтів.

— Так і було. Але мама, вона повернула мене. Я все розкажу — пізніше.

  Трохи згодом ми вийшли з будівлі, залишивши позаду біль, недомовки й сумніви. Ми йшли, тримаючись за руки. Разом.