ГЛАВА 27. НІЧНІ ШЕРЕХИ

  Я прокинулася в ліжку. Було спекотно й важко — наче на мене поклали тягар. Дві ковдри вкривали майже з головою, заважаючи рухатися. Я з зусиллям підвелася й стягнула їх із себе, полегшено видихнувши. Повітря торкнулося шкіри, немов порятунок.

  За вікном панувала ніч. Лише рідкі промені вуличних ліхтарів пробивалися крізь штори, кидаючи м’які тіні по кімнаті. Скроні нили, і легкий голод давав про себе знати. Я точно пролежала тут більше доби — ритуал випалив сили до краплі.

  «Давно не практикувалася, ось і наслідки», — гірко всміхнулася подумки.

  Спрага в роті стала нестерпною. На приліжковій тумбі стояв графин, і я насилу дотягнулася до склянки. Ковток. Потім ще. Живильна волога текла по горлу, повертаючи життя. Я й не помітила, як спорожнила майже все.

  Мені раптом закортіло побачити Алекса. Я піднялася, трохи хитаючись, і вийшла в коридор. Сходи. Тепле світло, що лилося з вітальні, кликало вперед.

  Він сидів на дивані перед каміном, із келихом віскі в руці. Почувши мої кроки, різко обернувся, поставив склянку й у два кроки опинився поруч. Його обійми були міцними й теплими.

— Я хвилювався за тебе, Еллі, — пробурмотів він, притискаючи до себе. — Не треба було тобі використовувати ті сили. Я був таким егоїстом.

  Я трохи відсторонилася, поглядом показавши, що хочу сісти. Він зрозумів і м’яко посадив мене поряд.

— Алексе, все гаразд. Просто давно не працювала з енергією — забрало більше сил, ніж очікувала. Нічого страшного.

  Він насупився й подивився прямо в очі, не відпускаючи моїх рук.

— Ти проспала три дні. У тебе була гарячка, ти марила. Це не дрібниці, Еллі.

— Три дні? — я розгублено перевела погляд на вогонь. — А де решта? З ними все добре? Філіп не з’являвся?

  Він приклав палець до моїх губ.

— Тсс… Все спокійно. Ніхто не приходив. Ізі нагорі, Лу з нею. Дівчинка дуже хвилювалася.

— Її ідея з двома ковдрами?

  Алекс хмикнув і посміхнувся:

— Ага. Побачила, як ти тремтиш, і не зміг її зупинити. Притащила другу ковдру — така от турбота. Вона до тебе прив’язалася.

  Я ледь усміхнулася, але внутрішнє занепокоєння не відпускало.

— Нам треба захистити дім.

  Я вже хотіла підвестися, але він м’яко зупинив мене.

— Ніякого чаклунства. Досить із тебе цього разу. Ми впораємося інакше, як раніше. Я не хочу, щоб ти знову втрачала свідомість.

  Сказавши це, він підвівся й попрямував до виходу з вітальні.

— Куди ти?

— Принесу дещо.

  За кілька хвилин він повернувся, несучи в руках пакет із донорською кров’ю. Його рухи були впевненими, обличчя — спокійним. Ані найменшої ознаки боротьби. Він сів поруч, підморгнув і простягнув мені пакет.

— Отже, спрацювало?

— А ти сумнівалася в собі? — усміхнувся він, виблискуючи іклами.

— Ну… не зовсім, — зізналася я, беручи кров, — але частка скепсису була, так.

  Він розтягнувся на дивані, вмостившись зручніше.

— Їж. Мені тепер байдуже. Не тягне.

— Що ти відчуваєш?

— Як би пояснити… Біль. Наче зсередини щось випалюють. Але це добре. Це протвережує. Я кілька днів експериментував і тепер можу контролювати себе.

  Він поклав руку мені на плече, притягнув ближче.

— Завдяки тобі, — прошепотів. — Я ніколи не забуду, що ти зробила.

  Я стиснула його руку й притулилася плечем.

— Головне, що тепер ти не будеш страждати. І не зашкодиш нікому.

  Тиша накрила нас м’якою ковдрою. Лише камін потріскував, розсипаючи іскри в напівтемряві. Безтурботність. Тепло. Дім.

  Але цю тишу порушило щось. Ми обидва перезирнулися. Алекс у мить зірвався з дивана й підійшов до вікна, вдивляючись у темряву за склом. Я завмерла, прислухаючись. Ще далеко, але я виразно чула шелест листя й тріск гілок. Це не могли бути тварини.

  На сходах пролунали швидкі кроки — вниз спустилася Луцилла. У її руках я помітила арбалет.

  «Звідки він у неї?» — здивувалася я, не встигнувши спитати вголос.

— Хтось вирішив погратися з нами, — похмуро кинула вона.

  Алекс, не відриваючись від вікна, трохи обернувся, прислухався й тоді крокнув до вхідних дверей. Я підійшла ближче, зупинившись за його плечем.

— Бачиш щось? — запитала я пошепки.

— Ні, — відповів він, — але вони десь поряд. Відчуваю їх.

  Я напружилася. Шум річки заглушував багато, але тепер я теж розрізняла голоси. Глухі, наче хтось перемовлявся на відстані — можливо, їх п’ятеро чи шестеро, але точно визначити було складно.

— Лу, — Алекс обернувся. — Відведи Ізі в підвал. Нехай закриється зсередини. Схоже, ніч буде весела.