ГЛАВА 26. У ЛІСІ ДЕ ЯСКРАВО СЯЄ СОНЦЕ

  Ранок настав тихо й трохи туманно. Крізь маленьке віконце в підвалі пробивались слабкі промені сонця, вихоплюючи з напівтемряви порошинки, що ліниво крутилися в повітрі. Холод підлоги тепер відчувався особливо гостро — після сну на бетоні тіло нило. Було незатишно, але поруч — тепло.

  Я поворухнулася, і Алекс одразу відгукнувся: з легкою усмішкою він відсунув із мого обличчя пасмо волосся.

— Привіт.

— Привіт, — відповіла я, потягнулась і обійняла його.

  Він стримано, але міцно притис мене до себе, а потім піднявся. У рухах відчувалася легка скута напруга, ніби ніч не принесла йому спокою. Він нахилився й подав мені кофту.

— Нам потрібно зробити захист для дому, — сказала я, натягуючи рукави й тремтячи від холоду.

— Захист? Який саме? — він підняв брову. У голосі не було насмішки, та прозвучала обережність.

— Я знаю один спосіб. Це, звісно, не врятує від факела в руках божевільного, але створить бар’єр, що завадить увійти.

— Багато в тебе здібностей, Еллі, — його погляд став грайливим, а губи вигнулись у ліниву напівусмішку. — Може, ще щось приберегла? — він обійняв мене за талію, притискаючи до себе.

— Хто знає, — прошепотіла я йому на вухо.

  Та раптом згори щось із гуркотом звалилося. Звук прорізав тишу — різкий, надто гучний. Ми миттєво відскочили одне від одного й рвонули до сходів.

  На кухні панувала тривожна тиша. У проріз вікна щедро проходило світло, але не розганяло напруги. Ізі стояла, бліда як полотно, вдивляючись у вікно. Луцилла підбігла до неї й, побачивши закам’янілий, скляний погляд доньки, різко зупинилась.

— Що сталося? — спитав Алекс, підходячи ближче. У його голосі з’явилась жорсткість.

— Він… він був там. Той вампір, — тремтячим голосом прошепотіла Ізі.

  Я зустрілася поглядом з Алексом, і він, не вагаючись, вийшов надвір. Я поспішила за ним, слідом — Луцилла. Навколо було порожньо, тихо — підозріло тихо. Але відчуття чиєїсь присутності висіло в повітрі, мов їдкий дим.

  Він пішов.

  Недалеко від входу лежав мертвий чоловік. У нього було вирване серце. Ми впізнали почерк — це був «подарунок» від Філіпа. Попередження. Або запрошення до гри.

  Алекс різко відсахнувся, прикрив обличчя долонею. Коли опустив руку, його очі палали червоним. Я одразу опинилась перед ним, стала так, щоб він бачив тільки мене.

— Дивись на мене. Спокійно. Я тут. Ми йдемо. Зараз.

  Він важко дихав. Погляд метався, губи були стиснуті. Я відчула, як Луцилла спостерігає за нами, і, вловивши її мовчазну згоду, відвела Алекса вбік — до дерев.

— Пробач… я… — видихнув він, запинаючись. Його пальці міцно стискали моє зап’ястя.

— Не вибачайся. Це не твоя провина. Але ти знаєш — так не можна. Ти не повинен бути поруч з Ізі в такому стані. Ти втрачаєш контроль.

  Він кілька разів глибоко вдихнув і вирівнявся. На скронях виступив піт, але очі знову стали синіми — спокійними, ясними, мов ранкове озеро.

— Тоді наклади те блокування, про яке казала. Потрібно щось особливе? — він слабо усміхнувся. — Окрім тепленького сонечка.

— Деякі трави й ніж.

— Ніж? Ти збираєшся мене різати?

— Зовсім трішки, — спокійно сказала я, і кутики моїх губ здригнулися в усмішці. — Потерпиш заради науки?

  Він притягнув мене до себе, м’яко поцілував у чоло.

— Дякую. Але зараз — повертаємось. До полудня ще є час, залишати дівчат самих не можна. Лу. Вона останнім часом не в собі.

— Мені здається, вона вже давно не в собі, — тихо сказала я, глибоко вдихнувши.

  Він потер потилицю й мимоволі всміхнувся. Та я вже дивилася серйозно:

— Тим не менше, вона досі не стала монстром. Попри все.

  Ми повернулися до дому. Зовні все здавалось колишнім, та відчуття було іншим — напруженим, як повітря перед грозою. Лише бурі плями на траві нагадували про недавню розправу, ніби сама земля намагалася втримати в собі сліди насильства.

  Дім зустрів нас тишею й тривогою. Ізі сиділа за стійкою на кухні, обхопивши чашку обома руками, наче ховалася за нею. Луцилла стояла біля плити, роблячи вигляд, що повністю зосереджена на чаї. Ми мовчки увійшли, кожен несучи в собі власну бурю. Луцилла й далі уникала мого погляду, і я відчувала її відстороненість — як холодну стіну між нами. Хотілося заговорити, прояснити, але я не стала. Зараз було не до особистих розборок.

— Нам треба виманити його, — раптово сказав Алекс.

  Його голос пролунав несподівано твердо, з легкою хрипотою. Ми всі озирнулися.

  Лу не відволіклась від заварника:

— І як ти це собі уявляєш?

— Думаю, на живця, — відповів він, дивлячись у вікно. — У нас із ним стара історія. Він мене не залишить. Думаю, саме я — його ціль.

  Я насупилась. Він, звісно, частково мав рацію… Але та зустріч у лісі… У той момент Філіп не хотів вбивати Алекса. Він грав із нами. Дражнив нерви, перевіряв межі. Можливо, йому цікава наша з ним близькість. І він шукає спосіб вдарити по слабкому місцю. Не думаю, що Лу чи Ізі його по-справжньому хвилюють. А ось Алекс чи і я — зовсім інша справа.