ГЛАВА 24. Я СХОВАЮСЯ ВІД ТЕБЕ В ЧУЖІЙ ТІНІ

  Ізі мала рацію. Телефон виявився абсолютно марним. Сигналу не було — тільки мертвий екран і тривожна тиша у відповідь на кожну спробу зателефонувати. Лишалося тільки чекати, що Алекс і Луцилла повернуться.

  До вечора Ізі почала трохи нагадувати себе колишню — зовні. Але я відчувала: те, що в неї відібрали, залишило в ній тріщину. Такі втрати не минають безслідно. З кожною людиною, яку ми втрачаємо, у нас щось помирає. Іноді — назавжди. А на зміну втраченій частині приходить щось інше: гостріше, жорсткіше, або ж, навпаки, випалене порожнечею.

  Вона сиділа у кріслі біля вікна, ноги підтягнуті, лікті на підлокітниках. Її погляд був спрямований удалечінь, туди, де горизонт вже затягував сонце. Його золотаве світло ковзало по її обличчю, роблячи його майже дитячим, невинним. Але я знала — це лише гра світла. Усередині Ізі бушувала буря.

  Ми з Ратмиром не заважали їй. Кожен із нас розумів, як важливо дати простір. Вона заговорить, коли буде готова.

— Це занадто, — тихо сказав він, коли ми опинилися у спальні. Його голос був низький та втомлений. — Для неї як для людини. Постійно жити в такому страху, під прицілом, з тягарем болю на плечах. Я розумію Луциллу, вона захищає те, що їй дороге. Але в цьому — несправедливість. Щодо Ізі.

  Я лягла на ліжко, відчуваючи, як тіло поступово занурюється у тепло тканини. Він сів поруч, не торкаючись, але майже. Його долоня лежала за кілька сантиметрів від моєї — і все ж я відчувала її тепло, справжнє, живе. Він дивився на мене, не відводячи очей, і в цьому погляді крилося занадто багато. Пам'ять, ніжність, жаль. Я бачила в ньому все, що було між нами — і хороше, і те, про що так не хочеться згадувати.

— Ти ось-ось пропалишь діру в мені, Ратмире, — сказала я.

   Одного разу я покинула його. І навіть якщо зараз із ним я почуваю себе справжньою та колишньою, але разом з цим та Велена, що була чудовиськом теж нікуди не ділася. Він нагадує і її. Гіркий післясмак.

— Цей хлопець Артур. Вони були закохані? — несподівано спитав він.

— Так, таке чисте, юнацьке кохання. Мені й досі важко повірити, що його більше немає. Він був дуже замкнутим, але поруч з Ізі ніби розквітав. Це боляче, що все так закінчилося.

— Нагадує дещо, — сказав він після короткої паузи.

— Що саме?

— Нас. У юності. Я теж був не надто говірким. А ти все намагалася мене розговорити.

  Я мимоволі усміхнулася, згадавши вічно похмурого, колючого Ратмира. Так і було.

— Ти вічно ходив злий, влазив у бійки, а потім лікував синці.

— Я? Та я всіх тримав у страху! — з удаваною важливістю відгукнувся він, схрестивши руки на грудях.

  Я розсміялася. Він усміхнувся у відповідь — трохи грайливо, трохи сумно.

— Давненько це було. А в пам’яті — ніби вчора, — сказала я майже пошепки, відчуваючи, як десь усередині відгукується і смутком, і теплом водночас.

— Велено…

  Я глянула на нього трохи здивовано. Він торкнувся кінчиків моїх пальців. Я здригнулася.

— Ратмире, не треба.

  Але він взяв мою руку. Наблизився. Серце шалено застукало, дихання стало важким. Я не могла поворухнутися — усе тіло сковала невидима сила.
  Він нахилився ближче, наші обличчя розділяло лише дихання. Я вловила знайомий, тривожно-солодкий запах його шкіри — і час зупинився.

  Його рука лягла на мою талію. Я мимоволі вигнулася, по тілу пробігли мурахи — не від страху, а від чогось нестерпно живого, справжнього. Він дивився мені у вічі, так близько, що я бачила в них усе: бажання, ніжність, тугу.

  Його долоня повільно ковзнула вище — до грудей, до шиї. Я затримала подих. Наші губи майже торкнулися один одного.

  Але в останню мить я знайшла в собі сили.

— Ратмире, — я відвела погляд, повернулася убік, застигла.

  Він завмер. Потім тихо сказав:

— Вибач, — і відсунувся, повернувшись на місце поруч. — Я…

— Не пояснюй. Я розумію. І ти мені пробач. Я сама не знаю, що роблю. І знову раню тебе.

— Не дурій. Ти не можеш мене поранити. Я почекаю, як і казав.

  Він торкнувся моїх пальців губами й підвівся. Вийшов, не озираючись. Я знала: йому боляче, навіть якщо він це заперечує. І все ж було б нечесно грати у почуття, яких я не могла повністю розділити чи визнати.

  Ратмир пішов у вітальню, до Ізі. А я лишилася лежати, прислухаючись до свого серця й ловлячи себе на думці, що вперше за довгий час хочу просто заснути.

  Сон накрив мене майже відразу. Тихий, без образів і голосів. Нічого не тривожило. Ні минуле, ні теперішнє. За якийсь час мене розбудив сміх. Я прислухалася — і здивувалася ще більше. Це була Ізі. Вона сміялася. По-справжньому, як раніше.

  «Що її так розсмішило?» — подумала я, підіймаючись.

  Цікавість потягнула мене за собою, і я попрямувала у вітальню. Там мене чекала ще дивніша картина. Ізі й Ратмир випивали й веселилися. Я навіть протерла очі — чи не сон це? Але ні. Все було по-справжньому.