ГЛАВА 23. СЛЬОЗИ ВСТРАТИ І БІЛЬ ПРИЙНЯТТЯ

  Зупинилися ми в тому ж готелі, де Ратмир чекав на мене минулого разу. Їхати далеко було не можна — Алекс і Лу могли повернутися будь-якої миті, та й для Ізі так було спокійніше.

  Коли ми в’їжджали в місто, вона вже приходила до тями. Вона морщилася, тримаючись за голову — рухи її були повільними й обережними, ніби на межі зриву. Я знала: варто їй зібратися з думками — гримне буря.

— Ізі, не поспішай, — я повернулася до неї, спостерігаючи через спинку сидіння, — тобі ще може стати гірше.

— Наче до цього було добре, — пробурмотіла вона, уникаючи погляду на мене. Її голос тремтів від злості. — Зупини машину. Я хочу вийти.

— Я не можу. Пробач, Ізі.

— Нехай твій мужик зупинить машину! Негайно! Мені байдуже де, аби не тут! — вона вже кричала.

  Вона кричала не на мене — на весь світ, що знову зрадив її. На власний страх. На безсилля. Я чула в цьому голосі біль, ту саму, яку неможливо заглушити словами.

  Ізі смикнулася, схопилася за дверну ручку. Замкнено. Пальці зісковзнули з ручки, і вона вилаялася — люто, з надривом.

— Я влаштую аварію, якщо ви не зупините!

— Ми майже приїхали, — я намагалася говорити спокійно, але серце стискалося. — Там безпечно, я обіцяю. Я знайду спосіб повернути твою маму й Алекса. Але тобі доведеться залишитися з Ратмиром. Він захистить тебе, якщо Філіп знову з’явиться.

  Вона не слухала. Або робила вигляд. Сердилася, лаялася, ніби цим могла заглушити біль. Я нічого не могла сказати, щоб полегшити її стан. Жодне слово не мало б значення. І яке я мала право втішати її, якщо сама втягнула її в це?

  Машина зупинилася біля входу в готель. Ратмир вийшов першим, обійшов автомобіль і відчинив задні двері з боку Ізі. Він мовчки глянув на неї — не з осудом, а з легким, майже добрим інтересом.

— Я думав, ти хотіла вийти. Якщо ні — можемо трохи покататися, поговорити. Як скажеш, — його голос був спокійним, навіть трохи жартівливим, ніби він говорив із дитиною, яка вередує на задньому сидінні.

  Це підлило масла у вогонь. Ізі фиркнула, наче ображена, й демонстративно піднявши підборіддя, вискочила з машини. Двері грюкнули з силою.

  Я мовчки вийшла слідом за нею. Ми попрямували до входу в будівлю — кожен у своєму напруженому, особистому мовчанні.

  Я не збиралася залишати її саму. Хотіла провести, заспокоїти, хоча б спробувати пояснити, чому все склалося саме так. Але Ізі мовчала, ніби я для неї більше не існувала. Вона йшла за нами з виразом повної байдужості, демонстративно відсторонена, але я бачила — усередині в неї все палало.

  Біля стійки реєстрації Ратмир швидко владнав питання з номером. Узяв один — із двома кімнатами. Жодних питань, жодних зайвих слів. Коли забрав ключ, я вловила в його погляді короткий, мовчазний сигнал: терпіння, все по порядку.

  Ми піднялися в номер. Я одразу скинула рюкзак на ліжко, відчуваючи, як накопичена тривога тягне плечі вниз.

— Дай мені, будь ласка, свій телефон, — попросила я, повернувшись до Ізі.

— З якого дива? — її голос був жорстким, із колючками. Вона навіть не подивилася на мене.

— Я хочу зв’язатися з Алексом. Або з твоєю мамою. Треба зрозуміти, де вони.

— Глухий номер, Еллі, — вона криво всміхнулася. — Можеш дзвонити хоч до ночі — ніхто не відповість. Дарма все.

  Я завмерла.

— Ти хіба не зв’язувалася з ними? — спитала я тихіше, сподіваючись, що все це — просто емоції, паніка, а не правда.

— Мільйон разів. Жодної відповіді, — вона знизала плечима, ніби говорила про щось незначне. Але я бачила, як стиснуті її пальці.

— Коли вони пішли? — обережно спитала я.

  Ізі нарешті підняла на мене погляд. І в ньому було… нічого. Наче вона спала з розплющеними очима, занурена в кошмар, із якого не могла вибратися.

  «Бідна дівчинка…» — майнула в мене думка. У ній не було тієї люті, що раніше. Лише втома й зрив на краю.

— Ізі, — я підійшла й сіла поруч, запросивши її жестом, — мені дуже шкода. Артур не повинен був помирати. Він стільки пережив, він заслуговував жити. Я клянуся, Філіп відповість за все. Ми знайдемо його. І вб’ємо.

  Вона різко підняла голову. Погляд став злим, як удар.

— О, так? Отже вб’єте, — вона примружилася. — Тільки от мені здається, що це його поплічник, — вона різко кивнула в бік Ратмира. — З чого б йому вбивати свого?

  Я відчула, як у мені щось стиснулося. Цей удар — у саму суть. У сумнів, що ворушився глибоко всередині.

  Ратмир, увесь цей час стоявши біля дверей, втрутився спокійно, але твердо:

— Вам варто поговорити наодинці. Я вийду.

  Він кинув на мене короткий погляд — рівний, стриманий, ані краплі образи. Просто — крок убік. Я кивнула. Мовчки провела його очима. Він пішов, а я залишилася з Ізі й із необхідністю — сказати їй правду. Або хоча б частину, ту, що зможе втримати її від повного падіння.

  Вона без бажання присіла поруч. Напруга в її тілі відчувалася навіть на відстані. Плечі піджалися, підборіддя трохи задерте — як у того, хто не має наміру здаватися, навіть якщо всередині все руйнується. Я нишком зиркнула на неї — така юна, але вже скалічена втратами.