ГЛАВА 22. ЩО ЗА ТИМИ ДВЕРИМА?

  Весь останній шлях ми проїхали без зупинок і майже без слів, обмінюючись лише короткими, черговими фразами. Напруження висіло в салоні, тягуче й густе, як дим після пожежі. Я не могла позбутися відчуття, що завдала йому болю, і це мучило мене.

  У пам’яті спливали уривки минулого — наше дитинство, юність, ті роки, що ми провели разом, біди, що загартували нас. Ми були єдиним цілим, але тепер усе змінилося. Я зустріла Алекса. І як би мені не хотілося заплющити на це очі — ігнорувати було неможливо. Мені потрібен був час, аби розібратися в собі, зрозуміти, що я відчуваю насправді.

  Ратмир заслуговував на правду. Він завжди її заслуговував. Навіть коли мої спогади були заблоковані, зв’язок між нами не зникав — він вібрував десь глибоко всередині, жив окремим життям. І тепер, перебуваючи поруч із ним, я відчувала це чітко, фізично. Мене тягнуло до нього, наче магнітом. Але я не мала права піддаватися бажанням — не зараз. Не тоді, коли серце хиталося між двома вогнями. Я не хотіла грати ні з його довірою, ні з почуттями Алекса.

  Коли знайомі обриси місцевості почали проступати за вікнами, я зрозуміла — залишилося недовго. Тішило хоча б те, що з поверненням спогадів проблема сонця відпала, і тепер можна було не вираховувати темний час доби.

  День був сонячним і ясним, і в мене жевріла надія застати їх удома. Я попросила Ратмира не під’їжджати прямо до дому — хотіла дістатися сама. Він не став сперечатися. Сухий кивок. Погляд, у якому — порожнеча. Без докору, але й без тепла. Це ранило сильніше за слова, та я знала: його біль — глибший.

  Він зупинив машину, акуратно з’їхавши на узбіччя біля повороту, що вів до дому Алекса. Я відчинила двері, вийшла — і побачила, що він навіть не глянув у мій бік.

— Ратмире, я прошу тебе лише про одне… Мені потрібен час. Будь ласка, — сказала я, все ще сидячи в машині.

— Так, я зрозумів. Скільки тобі знадобиться. Чекати — це те, що в мене виходить найкраще, Велено, — його голос був рівним, але в цих словах крився смуток. Він відвернувся, кинувши через плече:

— На жаль.

  Я дивилася на нього, не в змозі поворухнутися. Хотілося щось сказати, виправдатися, залишитися бодай на секунду довше.

— Що таке? Іди вже. Ми ж не для того так поспішали, щоб тепер сидіти й мовчати. Не хвилюйся за мене, я вже дорослий хлопчик, — додав він із натягнутою напівусмішкою, від якої в мене защипало очі.

  Я швидко вийшла, грюкнувши дверима, не давши собі розплакатися. Він відвів погляд, і, щойно я зробила кілька кроків, машина різко зірвалася з місця, швирнувши колесами дрібне каміння вбік. Цей звук, цей від’їзд — як крапка.

  Дім був близько — близько п’ятнадцяти хвилин пішки. Усе моє єство рвалося туди, до нього, але ноги не слухалися. Я йшла повільно, ніби кожен крок відмірювався внутрішньою боротьбою.

  «Як вони відреагують? Що скаже Алекс?» — питання, одне за одним, палили зсередини. Особливо Артур. Я відчувала провину за все, що з ним сталося. Їм зараз не до мого раптового повернення. Я розуміла це — і все одно йшла.

  Коли вдалині з’явився дім, я зупинилася. Стояла, вдивляючись, ніби чекала знака. Серце калатало десь у горлі, думки металися, уривалися.

  Я вдихнула глибше, повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися. Крок.

— Досить вже ниття, — прошепотіла я й, піднявши голову, рішуче пішла вперед.

  Було тихо. Нереально тихо. Я завмерла біля хвіртки, прислухаючись — нічого. Ні кроків, ні голосів.

  Невже їх немає?

  Підійшовши до вхідних дверей, я натиснула на кнопку дзвінка. Механічний звук прорізав тишу, але всередині все залишалося мертво непорушним. Жодного звуку.

  Нікого немає.

  Я вже збиралася йти, як раптом уловила ледь помітний рух. Завмираючи, озирнулася й машинально схопилася за дверну ручку.

  «Відкрито?» — здивувалася я, відчувши, як замок легко піддався. Я зайшла в дім.

  Вікна були зашторені, світло не горіло. Усередині панувала тиша, майже повна темрява. Обережно ступаючи, я пройшла вздовж коридору до сходів, що вели на другий поверх.

  Кроки.

  Я завмерла, а тоді рвонула нагору, серце забилося швидше. На другому поверсі було темно, але в одній із кімнат двері були відчинені — з щілини пробивався тьмяний світ. Я підійшла ближче і, повільно штовхнувши двері, зазирнула всередину.

  Запах…

  Я не встигла розібратися, що саме відчула, як раптом за спиною пролунав крик — і в ту ж мить хтось кинувся на мене. Я лише встигла змахнути руку, інстинктивно захищаючись.

— Еллі! Ти, — переляканий голос обірвався, — я, боже, який жах. Я не хотіла!

— Ізі, — видихнула я з полегшенням, — яка к я рада, що з тобою все гаразд!

  Я кинулася до неї й міцно обійняла. Вона стояла, немов паралізована, дрібно тремтячи всім тілом — налякана до глибини душі.

— Еллі, пробач… Я не думала, що це ти, — прошепотіла вона, схлипуючи й шморгаючи носом. Сльози одна за одною котилися її щоками.

  Я лише тепер відчула пекучий біль — глянула вниз. Кочерга, якою мене вдарила Ізі, пробила долоню наскрізь. Кров стікала по пальцях і капала на світлий килим.