ГЛАВА 21. ВТІКАЮЧИ ВІД ВЛАСНОЇ ТІНІ

  Минула ніч, і кожен з нас так і не знайшов потрібних слів. Ця ніч здалася набагато довшою, ніж була насправді. Я чекала світанку, сподіваючись, що він розвіє багаторічну невидиму стіну, яку я колись збудувала між нами. Але дива не трапляються. Із світанком нічого не стало яснішим.

  Щойно перші промені сонця ліниво торкнулися верхівок дерев, я сховалася в тіні.

  Ратмир підійшов до мене й простягнув руку. Я миттєво відступила назад. Нічні обійми були миттю слабкості, і я не збиралася піддаватися цьому у другий раз.

— Хочу показати тобі дещо, — сказав він, знову простягаючи до мене руку.

— І що ж? — недовірливо спитала я, опустивши погляд.

— Ось, — він прибрав волосся з моєї шиї, оголюючи її, — твій оберіг повернувся.

— Мій що?

  Я намацала пальцями місце, на яке він вказував, і відчула трохи виступаючу шкіру.

  Справді… Я зовсім забула.

  Мітка, що дозволяє нам не боятися сонця. Я зрозуміла, що разом із пам’яттю була заблокована і вона. Що ж, тепер багато що стане простішим.

— Я зовсім про неї забула. Тоді, того разу, майже повністю придушилася моя вампірська сутність, і мітка зникла.

  Вочевидь, так це і працює.

  Він розгублено дивився на мене, не до кінця розуміючи, про що я говорю. Я ж майже нічого й не пояснила. У його погляді читалося безмовне запитання, але він не поставив його. Здається, вирішив не поспішати, дати мені час.

  «Такий спокійний, як завжди», — майнула думка.

  День був сонячним, і ми вирушили крізь хащі шукати вихід до дороги. Ми встигли заїхати досить далеко, і поблизу не було міст. Навіть дім Ратмира знаходився в усамітненій місцевості, далеко від міської метушні. Крутим урвищем, з якого ми зірвалися, піднятися було важко, тож ми вирішили йти в обхід.

  Я десь там загубила телефон і тепер не могла зв’язатися з Алексом, навіть якби захотіла. Але я була впевнена — він усе ще на місці. Я знала це так само точно, як і те, що Філіп діяв тепер відкрито, не боячись Ратмира. Він міг знати, куди ми прямували, і спробувати знову зашкодити. Цього не можна було допустити — потрібно дістатися до Алекса раніше, чого б це не коштувало.

  Ми не гаяли часу. Бігли крізь ліс, доки не вийшли на вузьку стежку, протоптану людьми. Там був вихід угору, до дороги. Після короткого підйому ми опинилися біля траси. Вона була досить жвавою, і ми вирішили зупинити попутку. Чекати довелося недовго: перед нами зупинився сріблястий позашляховик.

— Ну й спека сьогодні! Підвезти вас? Якщо в місто, то застрибуйте, місця вдосталь! Якраз туди їду, — звернувся до нас чоловік середніх років.

  Ратмир без слів відчинив мені дверцята. Я сіла. Він — слідом, і дверцята м’яко зачинилися.

  Салон наповнився теплим повітрям і запахом… його. Легкий, знайомий, огортаючий. Чомусь саме зараз він здався особливо близьким. Як тієї ночі.

  Ні. Не думай про це, Велено.

— Дякуємо вам, — чемно сказав він водієві.

— Та годі вам, дітки. Треба допомагати один одному. Не знаю, що ви робили в цій глушині, але, судячи з вашого вигляду, вам дісталося добряче.

— Трохи заблукали, коли вирішили вибратися в ліс, — відповів Ратмир, не вдаючись у подробиці.

— О, я в чужі справи не лізу. Головне — щоб ви не виявилися якимись маніяками й не віджали в мене тачку, — весело хмикнув він.

  Чоловік раптом розсміявся своїм хрипким сміхом й одразу так сильно закашлявся, що мало не задихнувся.

— З вами все гаразд? — стурбовано запитала я.

— Та не зважай, дівчино. Я вже хворий дід. Молодість у мене була бурхливою, от тепер старі болячки й дають про себе знати.

  Ми з Ратмиром перезирнулися. Я на секунду дозволила собі усміхнутися. Він помітив. Миттєво. І одразу всередині ніби спрацював механізм: зупинись.

  Не можна. Не можна знову відчиняти двері, які з таким трудом були зачинені. Не зараз. Не після всього. Не тоді, коли я не розумію, що між нами. І чи має це право на існування.

  Ратмир відвів погляд, а я повернулася до вікна. Пальці мимоволі стиснулися, коли його рука ледь зачепила мою.

  Блискавка. Спалах.

  І знову темрява, в яку я не наважувалася ступити назустріч. Ратмир, помітивши мою ніяковість, першим порушив мовчання:

— Ви живете неподалік?

— Я сам із міста. За п’ятдесят кілометрів звідси в мого брата ферма. Я туди їжджу — ліки привожу, продукти. Він на пенсії, дружина хворіє. Багато разів кликав їх до себе, та цей впертий старий віслюк — ні в яку. Мовляв, справа всього життя. Ну, не кидати ж дурня самого…

— Ви хороша людина. Напевно, ваш брат вам вдячний, — сказала я м’яко.

— Та в мене, крім них, і нікого немає. Тож, такі от справи. Ви, дітки, гарні. Бережіть один одного, не лізьте в халепу. Тут місця небезпечні — ведмеді, вовки. Часто знаходимо бідолах, що забрели в ліс. І все ж тягне людей сюди…