ГЛАВА 20. КВІТУЧА ГАЛЯВИНА, КРОВ ТА СТАРОДАВНІ БОГИ

  Спогади змінювали один одного хаотично, без прив’язки до конкретного часу. Імена, обличчя, міста, місцевості — усе зливалося у вир, затягуючи мене все глибше й глибше.

  Я закривала очі — і опинялася на війні. Ще вдих — і мої руки були в крові. Поворот голови — і ось я стою на палубі корабля, дивлячись на безтурботне море. Це все я. Я пам’ятаю. Це все було мною.

  Чиясь рука торкнулася мого плеча. Я обернулася. Мама. Вона простягала мені трави, зібрані в лісі. Її руки були такі крихітні.

  І знову — провал.

  Ніч стояла нерухомо, ніби сама земля затамувала подих. Навколо ритуального кола танцювали вогнища, кидаючи тремтячі тіні. Я лежала на спині, з розпущеним волоссям і в тонкій сорочці, що ледь тремтіла від подиху. На грудях матері вимальовувався символ — древній символ, нанесений кров’ю. Я не знала його значення, але здогадувалася.

  Вона стояла наді мною, тримаючи в одній руці жменю димлячих трав, багряних у полум’ї. Шепіт її був беззвучний, але кожне слово падало важко, ніби камінь у глибоку воду. Мою плоть пронизував біль: він розтікався по венах, мов розжарене залізо під шкірою. Я кричала. Руки й ноги були зв’язані.

— Мамо, зупинись! Це неправильно! — крик виривався сам собою, марно, як вітер у пустоті.

  Вона не відповідала. Лише продовжувала шепотіти, ніби мене не чула. Навколо — ні душі.

— Ти, хто народжений під світлом життя, — стань дочкою ночі. Кров за кров. Відкрий врата!

  Її шепіт переходив у крик, у благання до давніх богів:

— Ти, Велесе, володар тіней! Ти, хто тримає в кулаці подих і смерть! Прийми цю кров. Прийми цю плоть. Дозволь новій ночі народитися через мою жертву!

  Моє тіло вигиналося й корчилося від болю. Дрижання пробігало по кінцівках.

  Вогнища раптом здійнялися вгору, з ревом взметнувшись до нічного неба. Вітер налетів на галявину, зірвав траву з землі. Мама опустилася на коліна, притискаючи долоні до мого серця, продовжуючи свій заклик.

  А потім усе різко стихло. Я глибоко видихнула. Біль зникла.

  Мама наблизилася. Я повернула голову до неї. У мене не було сил говорити чи чинити опір — я лише дивилася на неї, безмовно чекаючи.

  Її рука потяглася до мого обличчя. Вона ніжно стерла сльозу з моєї щоки, а погляд був сповнений тієї ж ніжності, з якою мати втішає страждаючу дитину.

— Мамо, — ледве чутно прошепотіла я.

  Тіло вигнулося дугою, очі широко розкрилися. Мама вструмила клинок у моє серце. Засинаючи, я почула лише одне:

— Все буде добре, донечко…

  Коли я знову відкрила очі, щось холодне ковзнуло всередині мене, залишивши невидимий слід — назавжди.

  Мама сиділа поруч. Її очі були закриті, але, почувши мій подих, вона відкрила їх і усміхнулася крізь сльози.

  Ритуал було завершено.

  Ці спогади... Я починала все усвідомлювати. Вони більше не здавалися чужими: кожне нове обличчя, кожна сцена одразу відгукувалися в мені. Вони відкладалися важким тягарем усередині — шар за шаром, переплітаючись, вибудовуючи невидиму лінію.

  Я прокинулася у печері. Знала, що це за місце і знала, що мене чекає.

  Пройшовши кам’яними коридорами, я вийшла до обриву — і побачила галявину. Ратмир. Він тримав мене. Я згадала. Це був він.

  Я підійшла ближче і доторкнулася до дівчини в його руках — і стала нею. Він тримав мене, окровавлену, ослаблену.

— Ратмире, не сумуй, — прошепотіла я, відчуваючи, як сон оволодіває моїм тілом. — Все буде добре. Я не помру. Не зараз.

— Мовчи, будь ласка, — його голос тремтів, — ти втратила забагато крові. Я можу допомогти тобі, віддам свою кров! Це має допомогти!

— Ні, ти не повинен. Я не хочу цього. Я впораюся…

  Кашель підступив до горла. Я не змогла його стримати, і біль спалахнула з новою силою десь у боці.

  Мене поранили, коли я збирала трави. Мисливці. Вони не змогли пройти повз — дівчина одна в лісі, без супроводу… Я завжди носила з собою зброю і володіла прийомами бою, але їх було занадто багато. Не впоралася. Мене побили, і хто знає, що сталося б далі, якби не Ратмир. Він з’явився раптово. Я тоді вирішила, що мені неймовірно пощастило, якби тільки рана не була такою глибокою.

— Ратмире, — я спробувала посміхнутися. — А я ж не промах. Просто противники попалися гідні.

— Не можна назвати гідним того, хто піднімає руку на жінку, — різко відповів він.

  Він був так близько. Я дозволила собі розглядати його. Простягла руку і торкнулася його волосся, що важко спадало на плечі. Потім подивилася йому в очі. Опустила погляд нижче — на губи.

— Знаєш, — мій голос став серйозним. — А ти красивий.

— Тобі погано, ось і говориш дурниці, — буркнув він, відводячи погляд. — Я віднесу тебе додому. Живана все виправить.

  Я сильно стиснула його руку.

— Почекай трохи, — мій голос був м’яким, але наполегливим. Я не відводила від нього погляду.