ГЛАВА 19. ЗАГУБЛЕНА

  Перед від’їздом Ратмир наполіг, щоб я випила крові й дозволила зафіксувати руку — так кістка зростеться швидше. Біль у нозі вже майже зник. У вампірів рани загоюються значно швидше, ніж у звичайних людей, але біль ми відчуваємо не менше.

  Я перевдяглася, рюкзак був зібраний. Чекати більше не мало сенсу. Ратмир зачинив дім і попрямував до машини. Я ж на мить затримала погляд на цьому будинку.

  Чи повернуся я сюди колись?

  Я раптом усвідомила: за час, проведений тут, у мене з’явилися теплі почуття — і до цього місця, і до його господаря. Я заплуталася остаточно й безповоротно... і що з цим робити — не знала.

  Відчинивши дверцята машини, я сіла на пасажирське сидіння, і ми рушили в дорогу. Сюди ми дісталися за кілька днів, роблячи зупинки й не поспішаючи. Тепер я сподівалася, що шлях виявиться коротшим.

  Ратмир був напружений, мовчав, і я час від часу нишком поглядала на нього. Не знаю, помічав він мої погляди чи був цілком занурений у власні думки, але тиша тиснула надто сильно.

— Чи застанемо ми їх там? — задумливо промовила я, скоріше до себе, ніж до нього. — Ми часто змінювали місця у випадку небезпеки і, гадаю, вони теж могли так зробити.

— Навіть якщо так, ти ж можеш зателефонувати, — спокійно відповів він.

  «Я можу зателефонувати», — відгукнулося в голові.

  Я справді могла б, але не хотіла.

  Що я скажу? А якщо він не візьме слухавку?

  Я розуміла, що вигадую собі виправдання. Просто сподівалася: під час особистої зустрічі все буде легше. Дзвінок здавався надто важким, неправильним.

— Я не хочу дзвонити. Зроблю це лише у крайньому випадку. Але щось підказує мені, що вони досі там.

— Велено, — почав він після короткої паузи.

— Так? — я повернулася до нього.

  Ратмир не відводив очей від дороги, але я помітила, як міцно він стиснув кермо.

— Щось не так?

— Нічого, — неголосно озвався він. — Я просто хотів сказати: спробую їхати якомога швидше.

— Гаразд.

  Я більше не ставила запитань. Ми обоє були не в тому настрої, щоб щось з’ясовувати. Усвідомлення того, що його очікування — як і мої — не справдилися, було важким тягарем. Я теж сподівалася на більше. У результаті я дізналася занадто багато історій про дівчину, якої зовсім не знала.

   Можливо, потрібно більше часу…

  Але життя рідко дає нам шанс. Воно змінює все без попередження. Що ж. Якщо доведеться прожити це життя з чистого аркуша — нехай, я готова.

  Ми їхали нічною трасою, гірським серпантином, серед густого лісу. Я згадала, як минулого разу з вікна машини відкривався вид на долину в променях призахідного сонця. Тоді я була спокійна. Тоді я їхала назустріч змінам за власним бажанням. А зараз — я тікала, бо вибору не було.

  Я поринула у важкі думки, коли раптом голос Ратмира вирвав мене з заціпеніння:

— За нами хвіст.

  Я озирнулася. Позаду сліпили фари.

— Може, він просто хоче, щоб ми його пропустили? — припустила я.

— Не думаю. Тримайся міцніше — доведеться з ним пограти.

  Двигун заревів. Машина рвонула вперед, набираючи швидкість. Я нишком озирнулася — переслідувач тримався за нами.

— Хто це може бути? — запитала я, відчуваючи, як у животі холоне.

— Раніше я б нізащо не подумав... Але зараз майже впевнений: це мій дорогий друг Філіп.

  Різкий поворот керма — і ми входимо в віраж. Я судомно вчепилася в ручку над дверима, відчуваючи, як напружує небезпека дороги.

  Переслідувач виїхав на зустрічну смугу й почав вирівнюватися з нами. Машина швидко наближалася.

— Він наздоганяє! — вигукнула я.

— Бачу, — відгукнувся Ратмир спокійно, підрізаючи йому шлях.

  Філіп різко загальмував, але знову вирвався вперед. Його вікно було опущене. Він усміхався. Одержимо. Божевільно. Його погляд випромінював дику, майже звірячу радість.

  Я чула його сміх, і він декілька раз повертав кермо вправо, намагаючись зіштовхнути нас з курсу — ближче до урвища.

  Раптом він злегка пригальмував, даючи нам його обігнати. Попереду був крутий поворот ліворуч. Ми не знижували швидкості.

  І тут Філіп наче вдавив педаль у підлогу — машина рвонула вперед і врізалася в нас збоку на повороті, потужним ударом штовхаючи в прірву.

  Ми не були пристебнуті.

  Падіння.

  Спочатку я відчула, як груди стискає невидимою вагою. Холод пробіг шкірою. Миті розтягнулися у вічність. Машина зірвалася вниз, і простір навколо розчинився — лише шалений рев вітру й дикий стукіт серця у вухах.

  Тіло невагомо відірвалося від сидіння, а потім потужний удар струсонув мене, наче ляльку.

  Ще один. І ще. Скло розліталося на друзки, метал скреготів, глухий удар змінювався короткою тишею і знову падінням.