ГЛАВА 18. РУЙНУВАННЯ ЗАВЖДИ ПРИХОДИТЬ НЕСПОДІВАНО

  Деякий час ми провели за тихими розмовами, згадуючи наше дитинство і юність. Ратмир старанно уникав тем, які могли б мене поранити чи викликати біль. Він, здавалося, розумів, що мені потрібна перерва — адже чим більше подробиць він відкривав, тим сильніше я відчувала: йдеться не про мене, а про когось чужого, з моєю зовнішністю та іменем.

  Ратмир часто розважав мене кумедними історіями з тих часів, коли ми ще були звичайними людьми. Його оповіді наповнювали повітря легкою ностальгією і на якийсь час дозволяли забути про тривоги.

  Але думки про Алекса не відпускали мене. Часом я ловила себе на тому, що тягнуся до телефону, готова ввімкнути його й набрати знайомий номер. Мені хотілося почути його голос. І все ж я знала: Алекс навряд чи зрозуміє, а якщо й зрозуміє — захоче повернути мене назад, не даючи можливості самій розібратися в собі. Мені потрібно було зберігати спокій. Я мала згадати все до кінця, аби віднайти впевненість у собі, у своїх почуттях і точно зрозуміти, чого чекаю від свого, хай і непростого, але довгого життя.

  Ратмир не квапив мене з відповідями і не намагався тиснути. Його терпіння й тактовність викликали вдячність. Між нами більше не стояла та холодна стіна нерозуміння, яку колись звела я сама.

  Та ночі все ще залишалися неспокійними. Мене переслідували сни — дивні, тривожні, уривчасті. Я ділилася ними з Ратмиром, і деякі з них він коментував, допомагаючи скласти їх у цілісну картину. Так я остаточно зрозуміла: це були не просто тривожні видіння, а осколки спогадів, які поволі поверталися до мене з глибини минулого.

— Піду прогуляюся, — якось сказала я й, помітивши його легкий кивок, без зайвих слів попрямувала до виходу.

  Сонце вже майже торкнулося горизонту, заливаючи вулицю м’яким світлом призахідних відтінків — помаранчевим і рожевим. На цьому тлі дерева здавалися темними, майже чорними, ніби хтось намалював їх тушшю поверх яскравого полотна.

  Особливі почуття завжди охоплювали мене, коли я йшла до лісу. Його розмірений ритм — запахи прілих листків і трав, шелест крон і рівне стрекотіння комах — занурювали мене в умиротворення. У тиші лісу я по-справжньому відчувала свободу. І, мабуть, саме мати з дитинства виховала у мені цю любов до природи.

  Я йшла все далі, занурюючись углиб, віддаляючись від дому. Це було не вперше, і я знала, що зможу повернутися, покладаючись лише на інтуїцію.

  Легкий вітер тріпав волосся, а я, затамувавши подих, намагалася вловити аромат трав. Вони відгукувалися мені знайомими нотами — окремо, ясно й чітко. Здавалося, пам'ять намагається зачепитися за щось вислизаюче, ніби ось-ось я мала згадати…

— Розмови з Ратмиром дають про себе знати, — пробурмотіла я вголос, слабко усміхнувшись своїм думкам. Можливо, я вже починала навіювати собі занадто багато.

  І раптом я побачила її.

  Просто переді мною стояла жінка — висока та худа, з пшеничним волоссям, акуратно заплетеним у косу. Вона тримала в руках пучок м’яти й простягала його мені. Її добрі очі та м’яка усмішка немов заповнили порожнечу всередині, нагадавши про щось дуже важливе.

— Мамо... — прошепотіла я.

  Хвилювання охопило мене з головою, груди стиснула тяжкість, а щоками тихо скотилися сльози. Я впізнала її. Це була вона. Це дивовижне видіння розливалося приємним теплом у грудях.

  Але раптом гострий біль пронизав скроні, наче обруч почав стискати мою голову. Світ захитався, закрутився. Останнє, що я встигла відчути, — це м’яка, прохолодна трава під долонями. А потім усе згасло.

  Не знаю, скільки часу я пролежала там, та отямилася від легкого дотику до руки. У ту ж мить тілом пробіг дивний потік енергії, і я повільно розплющила очі. Переді мною стояв той, кого я сподівалася побачити в саму останню чергу. Все завмерло, а повітря навколо, здавалося, згусло, наповнюючись холодною, похмурою атмосферою.

— Філіпе... — вирвалося у мене, майже беззвучно.

— Вітаннячко, — протягнув він із удаваною привітністю, викрививши губи в насмішкувату, до тремтіння відразливу усмішку.

— Ага. Давно не бачилися, — я намагалась приховати будь-які емоції, підводячись із землі.

  Він простягнув мені руку, пропонуючи допомогу, але я проігнорувала цей жест і піднялася сама, мимохіть струшуючи з одягу траву та прилипле листя.

— Хочеш, розповім тобі одну історію? — раптом заговорив він із показним захопленням, нагадуючи набридливого пліткаря, який тільки й чекає слухача.

— І що ж це за історія? — мій голос залишався байдужим, та легка іскра цікавості все ж майнула й, звісно, не вислизнула від його уваги.

— Дуже захоплива. Гадаю, тобі точно сподобається.

— Якщо ти збираєшся грати зі мною, то я краще піду, — холодно кинула я, розвертаючись, аби піти.

  Я не встигла зрозуміти, як його пальці стиснули мою руку. Захват був настільки сильний, що шкіра натягнулася, а кістки занили, готові тріснути під цим тиском. Від несподіванки я скрикнула, але спрацював чистий інстинкт — вільною рукою я з усієї сили вдарила його по обличчю.

  Його лице сіпнулося, але лише на мить. Відповідь послідувала негайно — різкий, точний удар у живіт. Біль був гострим, ніби всередині мене щось урвалося. Повітря вирвалося з легень, а в горлі розлився металевий присмак крові.