ГЛАВА 17. ХТО ЦЯ ДІВЧИНА?

  Ближче до настання ночі я почала відчувати голод. Попри власне рішення харчуватися тільки донорською кров’ю, вибору в мене не залишалося — цієї ночі мені все ж таки належало вирушити на полювання.

  Поблизу не було ані будинків, ані випадкових людей, чия присутність могла б мене зупинити. Я вже передчувала неминучу сварку із Ратмиром і подумки готувалася до цього, збираючись заздалегідь поставити його перед фактом.

  Натягнувши поверх нового одягу куртку і звичні черевики, я залишила дім, прямуючи на звук, що долинав із двору. Кроки по мокрому гравію були глухими, а прохолодний вечір наповнювався терпким запахом дощу й сирого дерева. За рогом, біля невеликого дерев’яного навісу для дров, я побачила Ратмира. Він зосереджено рубав поліна, перетворюючи їх на акуратні дошки для розпалювання печі.

  Дрібний дощ щедро обсипав його краплями, та, схоже, йому було байдуже. Він стояв із голим торсом, упевнено тримаючи сокиру в натренованих руках. Я затримала погляд на його постаті. Глибокі, нерівні шрами на тілі говорили більше за будь-які слова — за ними ховалися роки, насичені боями, болем і виживанням.

  Я стояла мовчки, не кваплячись порушувати цю німу сцену. Він знав, що я поруч — у цьому не було жодних сумнівів.

  Вперше я зловила себе на думці, наскільки Ратмир був привабливим. Його зовнішність давно була для мене звичною, але лише зараз, після наших розмов, у яких він відкрився зовсім з іншого боку, я подивилася на нього інакше. У його постаті відчувалася сила, непохитна впевненість і небезпечна, але заворожуюча міць. Високий, статура — бездоганно гармонійна, кожен рух точний, упевнений. Очі насиченого зеленого відтінку здавалися ще яскравішими на тлі темних вій і темно-каштанового волосся. І коли куточки його суворих губ підіймалися у легкій усмішці, обличчя несподівано м’якшало, набуваючи чарівності, від якої важко було відвести погляд.

  Мені довелося визнати — між ним і Алексом було набагато більше спільного, ніж здавалося з першого погляду. Їхня присутність викликала дивне напруження — ніби мене водночас тягнуло до них і хотілося відсторонитися. Вони надто точно відчували мої слабкості. І обоє знали, що таке біль втрати — те, що невидимо пов’язувало їх. Але при цьому вони були абсолютно різними. Лід і полум’я. Алекс — запальний, іронічний, чарівний і відкритий. Ратмир — стриманий, холодний, але впевнений у собі, який не потребував показної бравади, щоб викликати повагу й навіть страх.

   Я просто стояла там та розглядувала його, віддаючись цим думкам.

 "Боже, нащо я взагалі порівнюю їх?" — спитала я себе.

— Я тебе збентежив? — раптом почувся його голос.

  Питання застало мене зненацька. Я навіть не відразу знайшла, що відповісти — адже я й справді стояла тут, розглядаючи його весь цей час. Безглуздо, але я поспішила перевести розмову на іншу тему, щоб приховати своє замішання.

— Хотіла сказати, що збираюся на полювання.

— У цьому немає потреби, — швидко відповів він.

  Я вже приготувалася видати йому заздалегідь заготовлену промову про свої права й повне зневажання його правил, частиною яких я не була і бути не збиралася. Але він лише спокійно всміхнувся і, як завжди випереджаючи мої слова, додав:

— Я приготував для тебе кров. Сьогодні зранку я заїжджав у місцеву лікарню, там у мене є надійний постачальник. Тож потреби в полюванні немає — ти можеш поїсти будь-коли.

  Цей чоловік продовжував мене дивувати.

— Звідки в тебе такі зв’язки? — очі звузилися, дивлячись на нього з легким підозрою. — Ти ж був проти подібних речей.

  Він спокійно знизав плечима.

— Не завжди є можливість полювати, — відповів він просто. — Іноді так зручніше, особливо для новачків. Їм буває непросто тримати себе в руках, а так я хоча б упевнений, що ніхто не влаштує різанину.

  Його голос став серйознішим, коли він додав:

— Але запам’ятай, поки ти тут — жодної тваринної крові. Це єдине моє правило, і я хочу, щоб ти його дотримувалася.

— Гадаю, з цим я можу погодитися, — кивнула я. — Я й сама нещодавно вирішила, що більше не хочу харчуватися тваринами.

— Чому? Що вплинуло на твоє рішення? — м’яко поцікавився він.

— Ти і твоя компанія, — відповіла я без вагань. — Після тієї зустрічі з Філіпом у лісі я зрозуміла, наскільки я слабка і безпорадна. Я не змогла захистити ні себе, ні того, хто був поруч.

— Філіп перейшов межу? — в його голосі зазвучала сталь.

— Він не встиг, — похитала я головою. — Я не знаю, що тоді творилося в його голові. Я здалася йому знайомою... А потім випадок урятував нас. Ми встигли втекти.

— Так, цілком можливо. Він напевно бачив твою фотографію, — підтвердив Ратмир.

  Я трохи зволікала, збираючись із думками, і, опустивши погляд, тихо запитала:

— Знаєш, я давно хотіла попросити тебе... Покажеш мені цю фотографію?

  На його обличчі з’явилася широка, навіть трохи тепла усмішка. Він увігнав сокиру в пень, на якому рубав дрова, і, витираючи руки об штани, сказав:

— Із задоволенням. Не знаю, чому я не показав її тобі раніше. Можливо, це допоможе тобі щось згадати.