ГЛАВА 16. ЛІГВО ДАВНЬОГО ВАМПІРА

  Після його запрошення я переступила поріг, і перше, що кинулося в очі — простір. Дім був напрочуд просторий. Високі стелі, величезні панорамні вікна й частково скляний дах, крізь який проникало м’яке світло ліхтарів з вулиці, відбиваючись на білосніжних стінах.

  Інтер’єр був мінімалістичним — нічого зайвого, але кожен елемент на своєму місці. Чорно-біла гама з акцентами теплого дерева, м’які сірі дивани, на яких так і хотілося розтягнутися. На стінах — абстрактні картини в тон, кожна ніби розповідає власну історію. Дерево, скло, метал і затишок текстилю — усе це створювало враження дому, в якому живуть, а не просто відвідують.

  Я не очікувала такого. Ні пафосу, ні темряви, ні готики. Лише тиша, простір і щось дуже особисте, ніби цей дім — віддзеркалення самого Соломона. Холодна строгість форм поєднувалася з теплом дрібниць — старих книжок на полицях, акуратно складеного пледа, фотографій у чорно-білих рамках.

— Бачу з виразу твого обличчя, що ти й досі чекала побачити воскові свічки на стінах похмурого замку, — усміхнувся Соломон.

  Я вже зібралася заперечити його словам, але, помітивши його посмішку, змирилася.

— Так і є, — видихнула я. — Твій образ був надто яскравим у моїх уявленнях. Потрібен час, щоб перестати сприймати тебе як Дракулу.

  Він засміявся.

— Ну що ж, успіхів тобі в цій нелегкій справі, — сказав він з м’якою усмішкою. — А зараз можу запропонувати щось поїсти чи випити. Чого б ти хотіла?

— Я б хотіла побачити свою кімнату, якщо ти не проти. Хочу трохи відпочити й провести час у горизонтальному положенні.

— Звісно, ходімо, — сказав він і повів мене коридором.

  Ми пройшли через простору вітальню й попрямували довгим коридором, стіни якого прикрашали картини. Соломон відчинив одні з дверей, і я опинилася у просторій кімнаті з величезним ліжком, застеленим білосніжною постіллю. На вікнах — легкий тюль, що ніжно коливався від протягу, та штори. Кімната була наповнена м’яким світлом нічників, що стояли по обидва боки ліжка, створюючи ефект теплого, затишного сяйва.

— Це твоє місце, — сказав він, входячи до кімнати. — Можеш відпочити. Якщо потрібно щось — просто скажи.

  Я мовчки кивнула.

  Він розвернувся, але перш ніж вийти, зупинився.

— Я знайду спосіб повернути тобі пам’ять, Велено. Але поки що можу продовжити розповідь про наше спільне минуле, — додав він м’яко.

  Я мовчала кілька секунд, перш ніж відповісти:

— Дякую, — тихо сказала я. — Але зараз я все ж хотіла б трохи відпочити й побути наодинці. Мені здавалося, що я готова вислухати все, але мушу зізнатися — це занадто багато. Ти мав рацію: не все одразу.

  Він погодився, а тоді вийшов, залишивши мене в кімнаті.

  Вона була облаштована так, наче це номер хорошого готелю, але не без цікавих дрібниць. Я пройшлася по ній, заглядаючи на книжкові полиці й підвіконня, де стояла ваза зі свіжими квітами. В повітрі відчувався тонкий аромат лаванди, а на підлозі я помітила ще збережені кілька слідів від його взуття. Надворі трава була вологою від вечірнього поливу.

  Дивне відчуття. Усе тут було так справжньо, так живо, але, попри це, мене не полишало відчуття, що я досі сплю. Я продовжувала подумки залишатися з Алексом у тому домі з його дитинства, у тому місці, яке здавалося справжнім і безпечним. І мені не хотілося його покидати.

  Я присіла на ліжко й почала витягати речі з рюкзака. Нащупала телефон і раптом згадала, що тоді його не залишила — не змогла. Алекс дав мені його про всяк випадок, коли ми жили в домі Луцилли. Зараз він був вимкнений. Ніхто не міг зі мною зв’язатися, але спокуса увімкнути його й зробити дзвінок була неймовірно сильною.

— Чим ти зараз займаєшся? — запитала я вголос, подумки звертаючись до Алекса.

  Я відклала речі на інший бік ліжка, звільнивши більше місця для себе, й лягла. Вперше за довгий час я залишилася наодинці із собою. Не було потреби кудись поспішати, про щось хвилюватися чи від когось тікати. Я зробила глибокий вдих і заплющила очі.

  Я поринула в сон, і цього разу не було ні тривоги, ні жахіть. Мені снився Алекс і ті тихі, майже забуті дні, коли все ще було простим і зрозумілим. Час, що ми проводили разом задовго до зустрічі з Лу та Ізі, до початку цього нескінченного бігу. Тоді ми ще не були настільки близькі, але вже тоді його погляд ловив мій. Я помічала, як він здається мені привабливим, хоча тоді ще не могла повністю собі в цьому зізнатися. Він ніби вабив мене, навіть не торкаючись.

  Ніч промайнула непомітно, і я ліниво розплющила очі. Потягнулася в теплому, затишному ліжку й вперше за довгий час відчула приємну втому виспаного тіла. М’язи приємно тягнуло, а розум ще плив десь між сном і реальністю. Вставати з ліжка зовсім не хотілося.

  Я дозволила собі ще трохи затриматися в цьому відчутті спокою, розглядаючи кімнату при денному світлі. Крізь щільно закриті штори проникало м’яке, розсіяне світло — не сліпуче й тепле, ніби воно теж не хотіло порушувати ранкову тишу.

  Мій погляд зупинився на приліжковому столику. Там лежала невелика записка. Я поспішила взяти її до рук.

  «Я взяв на себе сміливість підібрати для тебе одяг. Сподіваюся, що все підійде. Р.»