ГЛАВА 14. ПЕРШІ КРОКИ ДО ЗЦІЛЕННЯ

  Я йшла вздовж траси, якою ми їхали сюди, і неквапно слідувала маршрутом. Коли ми їхали того разу, я помітила, що за кілька кілометрів від дому розташоване невелике містечко. Його вогні було видно крізь листя густої рослинності, що простягалася вздовж усієї дороги по обидва її боки. Алекс мені казав, що воно доволі жваве. Мені здавалося цілком вірогідним, що Соломон зі своєю компанією вампірів цілком могли зупинитися там. Тому це містечко було першою точкою на моїй уявній карті.

  Розуміння того, що Алекс буде розлюченим на мене, змушувало нервувати, і я боялася, що він ось-ось мене наздожене. Я не збиралася змінювати свого рішення, але й з’ясовувати стосунки я зовсім не мала бажання. Мені довелося порушити свою обіцянку, і від цього було не легше, але це був єдиний вихід із цієї ситуації.

  Щоб скоротити свій шлях, я вирішила йти крізь лісосмугу й поля, аби вийти прямо до селища. Довелося трохи вимазатися, але йти вздовж траси було ризиковано тим, що Алекс туди поїхав би перш за все.

  Я нарешті дійшла до цього маленького містечка. Там було всього кілька вулиць, які почергово перетинали центральну, вздовж якої на перших поверхах невеликих двоповерхових будівель розташовувалося багато крамничок з різноманітними товарами, аптек і барів. Я йшла нею й зустрічала на шляху багато людей, котрі підозріло задивлялися на мене й водночас віталися усмішкою або кивком. Я зупинилася, щоб запитати когось, чи є тут готель або щось подібне, сподіваючись, що зможу там знайти Соломона. І в ту ж мить я почула знайомий голос і озирнулася.

— Вітаю, Велено, — сказав він трохи хрипким голосом. — Я сподівався на нашу швидку зустріч.

  Він стояв переді мною й сяяв, наче дитина, якій подарували її довгоочікувану іграшку. Але в його очах читалася ніжність. Він дивився на мене уважно, ніби вивчаючи кожну рисочку мого обличчя, ловив кожен ледь помітний рух.

  Я досі не бачила його при денному світлі. Його яскраві зелені очі відразу полонили мою увагу. Він був високий, статний і шляхетний. Риси обличчя були трохи грубими, але очі й усмішка робили його по-хлоп’ячому милим. Він був одягнений повністю в чорне: сорочка, штани й пальто. Але раптом я усвідомила, що він просто стоїть серед дня й не ховається від сонця.

  «Хіба Алекс не казав, що їхні принципи не дозволяють ходити вдень?» — подумала я.

— Чому сонце на вас не діє? — запитала я з цікавістю.

— Для початку я хотів би, щоб ми спілкувалися менш формально. Ти ж мені обіцяла, пам’ятаєш? — він дивився пронизливо, очікуючи моєї відповіді.

— Так, пам’ятаю. Гаразд, — слухняно сказала я, розуміючи, що тримати його на відстані довго не вийде.

— Ось і чудово. А щодо денного світла… У мене є ось це.

  Він трохи нахилив голову набік, відкриваючи шию, і я побачила невелике татуювання з дивних символів.

— Що це?

— Це оберіг. Його зробили мені після обернення, але не одразу, а за кілька років. У тебе теж такий є.

  Я здивовано подивилася на нього, відчуваючи, як усередині наростає тривожне нерозуміння. На моєму тілі немає жодних татуювань, навіть шрамів. Жодного. Я б знала.

— У мене нічого немає, — тихо сказала я, але голос все ще звучав глухо, ніби задушено. Він дивився на мене надто уважно, і це починало лякати.

— Велено, — промовив він спокійно, але в його голосі вчувалася дивна наполегливість. — Я не знаю, через що тобі довелося пройти, але цей символ був на тобі. Від нього неможливо позбутися. Він… частина тебе. Найімовірніше, він просто прихований. І більше за все на світі я хочу знати, що з тобою сталося.

  Чому я не пам’ятаю?

  Питання, від якого всередині все стискалося. Ніби десь у глибині, за важкими, щільно замкненими дверима, ховалося щось дійсно важливе. І, можливо, страшне.

— Навіть якщо щось і було, — видихнула я, — це вже не діє. Сонце все так само обпікає шкіру. А в очі ніби світять потужним ліхтарем. Тому й окуляри… — я опустила погляд. — Мені боляче. Я відчуваю це щоразу.

  Він злегка кивнув, наче погоджуючись, але погляду не відвів.

— Я й досі пам’ятаю це відчуття, — прошепотів він. — Хоча минуло вже стільки часу…

  На кілька секунд запала тиша. Я відчувала, як він вивчає мене — не просто поглядом, а всім єством, наче шукає у моїх рисах відповідь. Потім він жестом запропонував йти за ним, і я підкорилася, не знаючи, куди це приведе.

  Ми йшли вулицею, де панувала справжня метушня. Людей було багато, як для маленьких містечок. Голоси, сміх, кроки. Все це зливалося у важкий гул, від якого хотілося сховатися. Запах крові витав у повітрі, невловимий, але тривожний. Він лоскотав ніздрі, дратував. І вабив.

  Я намагалася не дихати надто глибоко. Соломон йшов попереду — високий, упевнений, мовчазний. Він не поспішав. У ньому було щось від хижака, який знає: здобич усе одно від нього не втече.

  Коли ми нарешті дісталися до готелю, він мовчки провів мене всередину. Просторий, розкішний номер — очевидно, найдорожчий у цьому місці. Вітальня з панорамними вікнами, дві спальні, гардеробна й ванна. Я почувалася, ніби в пастці: красиво, зручно — й абсолютно чуже.

  Соломон запитав, чи не хочу я перекусити або випити, але я похитала головою. У мене не було ні сил, ні апетиту. Тільки одне бажання — вибратися звідси.