ГЛАВА 13. ХОЧУ РОЗДІЛИТИ ТВІЙ БІЛЬ

  Мені не хотілося повертатися до дому Алекса. Я знала, що там ніхто мене не чекав. Відчуття відчуженості зростало з кожною хвилиною. Здавалося, я віддаляюся від усіх, залишаюся сама. Лише думки про Алекса ще тримали мене — бути сильною, не втекти, не стати тягарем. Що б не відбувалося між Соломоном і Алексом у минулому, цього разу небезпеки зазнавали всі через мене. Я це чітко розуміла.

  На згадку спала розмова з ним. Я запевняла його, що не піду. Але тепер… сумніви почали гризти мене зсередини. Було соромно зізнатися навіть самій собі.

  Дощ невдовзі припинився. Хмари розсіялися, відкриваючи небу яскраві розсипи зірок. Я зупинилася й підняла погляд. Вони сяяли над головою, далекі, холодні, вічні. Я просто дивилася на них, на мить дозволивши собі забутися, видихнути.

  Ми, як ці зорі… Завмерли в одному й тому ж стані. Здаємося вічними, а насправді давно зникли й втратили своє світло.

  Десь у глибині пам’яті промайнуло відчуття дежавю.

— Дивно… — прошепотіла я.

   Я дісталася річки, що була неподалік від дому. Ії мирна течія заглушала усі думки в моїй голові. Подих вітру, що колихав листя, стрекотіння комах довкола.

  Ступила на берег, під ногами розсипалася галька. Раптово я згадала, як дітлахи грають у «жабку» на воді. Схильнулась, намацала плоске каміння і зручно  обхопила пальцями. Рука зігнута у лікті, нахилилася. Бросок. Три прижка і камінь поринув у глибину.

— Ха, таки вмію, — самовдоволенно підсумувала.

  У цей момент тишу порушив шурхіт. Десь неподалік хруснула гілка.

  Хтось наближався. Я насторожилася, але відразу вловила знайомий запах. Алекс.

  Я мимоволі всміхнулася.

— Це ти.

— Що ти тут робиш? — його голос був тихим, але в ньому чулася тривога.

  Він вийшов із тіні, і я змогла розгледіти його обличчя.

— Вирішила прогулятися, — відповіла я, знизавши плечима. — У домі нестерпно.

— Еллі… — він ступив ближче.

  Щось змінилося в його погляді. Щось надламане, важке.

— Я хочу розповісти тобі, що мене гризе… Мені здається, ти маєш знати.

  Я уважно подивилася на нього.

— Ти можеш сказати мені все. Що б це не було, я просто вислухаю.

  Я відчувала, як він бореться із собою. Це був крихкий момент, який легко можна було зруйнувати необережним словом. Алекс мовчки дивився на мене, ніби наважувався остаточно. Потім простягнув руку, торкнувся моєї долоні.

— Пам’ятаєш, я казав тобі… Коли я випиваю кров, то втрачаю контроль?

— Так. Це була твоя причина відмовитися від людської крові.

— Саме так… — він видихнув.

Здавалося, з кожним словом йому ставало все важче.

— Коли я був у компанії Соломона, ми робили страшні речі. Це був наш стиль життя, іншого я не знав.

  Він зробив паузу, але я не квапила його, просто слухала.

— Люди… — він усміхнувся, але без жодної тіні веселощів. — Вони були для нас лише їжею. Вампіри — вища сходинка еволюції. Так нам казали. З кожним вбивством я забував, ким був. Забував сім’ю. Дитинство. Юність.

  Він стиснув мою руку міцніше.

— У мене був тільки Соломон. Він став мені другом, братом, певною мірою навіть батьком. Я вчився жити наново. І знаєш…

  Він подивився мені у вічі.

— Мені подобалося все, що ми робили.

  Я слухала його уважно, не перебиваючи й не ставлячи питань. Алекс робив паузи, але продовжував говорити, ніби нарешті зважився випустити назовні те, що довго таїв у собі.

— Решта вампірів поводилися абсолютно безконтрольно, — продовжив він. — Вони влаштовували криваві шоу, де коївся справжній ад. Там було не просто вбивство заради їжі — це стало розвагою. Тортури, жорстокі ігри…

  Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Ти… — мій голос здригнувся, — теж брав участь? І Соломон?

  Я нервово перебирала пальцями, боячись почути відповідь.

— Ні. Навіть із моїм тодішнім світоглядом я не переходив цієї межі. Соломон теж.

  Я відчула полегшення, але Алекс продовжив:

— Однак він вважав, що якщо не давати їм розважатися, це вийде з-під контролю. Він казав, що це менше зло.

— Зрозуміло… — прошепотіла я.

— З часом для мене це ставало дедалі огиднішим. Я більше не міг на це дивитися й зрештою… я почав втручатися.

  Тінь роздратування промайнула на його обличчі, він зробив крок уперед і тепер стояв спиною до мене. Дике бажання притиснутися ззаду ледь не штовхнуло мене до нього, але я залишилася на місці.

— Одного разу я побачив дитину серед людей. Дівчинку… Вона була приблизно такого ж віку, як Елізабет.

— Це стало останньою краплею. Я кинувся в бій. Ми зчепилися з Філіпом… Ми ледве не вбили один одного, якби Соломон не втрутився.