ГЛАВА 12. ДАВНІ ЗВ’ЯЗКИ

  Я не могла звести очей від Алекса. Його погляд був розгубленим, шокованим, повним запитань, на які я не могла дати відповіді. У цьому погляді читалися сумнів, недовіра і, можливо, навіть страх. Луцилла, Ізі та Артур переглядалися між собою, ніби сподіваючись, що хтось із них зможе прояснити ситуацію. Але ніхто не знав, що сказати.

  Соломон надав мені можливість заговорити першою.

— Він каже правду, — мій голос пролунав трохи гучніше, ніж я очікувала. Я мимоволі стисла пальці, намагаючись уняти тремтіння. — Справа в тому, що я… я й сама ще не знаю всього. Я нічого не пам’ятаю з минулого, нічого не можу знати напевне. Але він… Соломон розповів мені дещо. Сказав, що ми пов’язані. Родинний зв’язок.

— Як це можливо? — першою порушила тишу Луцилла. У її голосі проскочило щось гостре, недовірливе. — Ти ж тільки но стала вампіром… Як саме ти можеш бути з ним пов’язана? Це якась помилка.

  Я зітхнула, намагаючись зібрати думки.

— Це не помилка, Лу, — промовила я тихіше. — Я не новообернена. Якщо вірити йому, то я давній вампір. Дуже давній.

  На обличчі Луцилли майнула тінь — миттєвий, майже невловимий вираз обличчя. Але я його помітила. Невже це була відраза? Чи осуд? Ні, мабуть, мені просто здалося. Я й так занадто напружена.

— Вона моя сім’я, — промовив Соломон, його голос звучав рівно, але твердо. — Як я і сказав.

  Він перевів погляд на Алекса, і в повітрі, здавалося, зв'явилася невидима напруга.

— У вас є час, щоб усе обговорити, — продовжив Соломон. — Проте мої люди й я залишаємося тут. Ми не підемо, доки тут вона. Я не піду.

  Вампірі Соломона мовчки рушили до виходу. Навіть Філіп, який до того з труднощами стримував роздратування, підкорився наказу. Соломон пішов услід, але перш ніж вийти, зупинився поруч зі мною.

  Я відчувала його присутність, відчувала тепло його погляду, але не наважилася обернутися.

— Я чекатиму на тебе, Велено, — тихо сказав він.

  Мені здалося, чи в його голосі звучала втома?

— Я чекав надто довго, але почекаю ще.

  Тонкі, майже невидимі нитки стискали моє серце. Я не знала, які почуття відчуваю до нього. Але коли він промовив ці слова, мені раптом стало важко дихати.

  Я не відповіла. Соломон пішов.

  Вампіри зникли. Алекс одразу підбіг до мене, обіймаючи міцно, теплими обіймами. Ізі не відходила від матері, а Артур мовчки стояв поруч, ніби оцінюючи ситуацію. У повітрі повисла напруга, змішана з полегшенням. Я відчувала, як із кожною миттю їхнє занепокоєння слабшає, але водночас я знову опинилася в центрі уваги.

— Усе, що він казав… — Луцилла порушила тишу, її голос тремтів, але не від страху, а від занепокоєння. — Про твоє минуле, ваш зв’язок… Це правда? Ви справді родичі? Хто він тобі?

  Вона засипала мене запитаннями, ніби я могла легко розставити все по місцях.

— Лу, — я втомлено провела рукою по обличчю. — якби в мене були відповіді, я б їх дала. Усе, що мені відомо — це його слова. Якщо вірити його розповіді, то наші батьки були разом. І сталося це… більше тисячі років тому.

  Я гірко всміхнулася, усвідомлюючи всю абсурдність сказаного.

— Знаєш, що я думаю? Це безумство! Ось як я це сприймаю. Не тисни на мене, прошу. Ще кілька годин тому я думала, що хтось просто скрутив мені шию і змусив стати однією з вас. А потім… потім я прокинулася, відчуваючи жагу вбивати. Я нічого не знала про себе. Нічого. Поки Алекс не з'явився й не врятував мене від самої себе.

  Я почула, як Луцилла шумно видихнула. На її обличчі відбилося напруження, але замість того, щоб замовкнути, вона знову заговорила, тепер вже настирливіше.

  Втрутився Алекс:

— Лу, мені нагадати, через кого ми опинилися в цій ситуації? — вираз його обличчя був кам’яним. — Якби ти вміла тримати себе в руках, то непроханих гостей не було б.

  Лу замовкла, розуміючи укол у свій бік.

  Я відчула, як у мені наростає роздратування. Вона говорила так, ніби я винна в усьому. Ніби це я привела сюди вампірів і це моя провина, що події склалися так, а не інакше. Ізі та Артур мовчки стояли, але їхні погляди говорили більше, ніж будь-які слова.

  Мені стало важко дихати. Я просто розвернулася й вийшла з кімнати. Алекс пішов слідом.

  У ванній я ввімкнула холодну воду й провела мокрими руками по обличчю, сподіваючись хоч трохи впорядкувати думки. Алекс мовчки стояв у двернях, спостерігаючи за мною. Я пройшла повз нього й сіла на ліжко, не підіймаючи погляду.

— Ну, починай, — глухо сказала я, не дивлячись на нього.

— Що саме?

— Допит. Хто я, звідки й навіщо. Тебе ж теж це цікавить.

  Він сів поруч, не зводячи з мене очей.

— Зараз мене цікавить тільки одне. Як ти?

— Я загублена, Алекс, — мій голос зірвався на шепіт. — Не розумію, що відбувається.

  Він поклав теплу долоню на моє плече.

— Хочеш поговорити про це? Може, стане легше? Еллі…