ГЛАВА 11. БАГАТО ПИТАНЬ, МАЛО ВІДПОВІДЕЙ

  Усі в кімнаті були на межі. Соломон, або Ратмир — я не знала, як тепер його називати, але було очевидно, що своє справжнє ім’я він відкрив лише мені. Після того, як ми опинилися у вітальні і після короткої перепалки з тим вампіром — Філіпом, Соломон поводився стримано й наказав іншим наслідувати його приклад. Двоє вампірів припинили свої провокації на адресу Ізі та Артура, решта ж мовчки спостерігали за тим, що відбувається.

— Олександре, — промовив Соломон, порушивши напружену тишу. — Давно ми з тобою не бачились, чи не так? Скажи мені ось що: відколи ти знайомий із цією дівчиною?

  Його погляд зупинився на мені. Алекс напружився, в його очах майнула лють.

— А тобі яке до цього діло? — його голос звучав загрозливо й запально. — Вона не повинна тебе цікавити, вона не має відношення до того, що між нами відбувається.

  Соломон не зрушив з місця, але я вловила нотку роздратування в його погляді.

— Я поставив тобі запитання.

— А я тобі відповів. Залиш її в спокої. Це наші з тобою справи.

  Соломон підійшов до Алекса, присів перед ним, щоб бачити його очі напряму. Алекс теж не відводив погляду, попри небезпечну близькість ворога.

— Ти ж і гадки не маєш, хто вона така, чи не так? — у голосі Соломона пролунали отруйні нотки. — А ось мені це добре відомо. І я ще раз спитаю тебе: відколи?

  Я розуміла, що Алекс буде впертий і непохитний, але також бачила, як швидко тане терпіння Соломона. Мені не хотілося, щоб він заподіяв йому шкоду.

— Ми нещодавно зустрілися! — втрутилась я, намагаючись утримати голос спокійним. — Я розповім тобі, тільки не чіпай їх, прошу.

  Соломон випрямився, його зелені очі пильно вдивлялися в мої. Я не боялася за себе, але хотіла, щоб інші були в безпеці. Якщо він хотів дізнатися щось про мене, я була готова розповісти все, особливо тому, хто, можливо, знав мене раніше і міг пролити світло на моє минуле.

  Я сміливо зустріла його погляд, і раптом щось ледь помітне спалахнуло в пам’яті. Образ, розмитий і далекий, уривок із недавнього сну: чоловік, що тримає дівчину на руках.

  «Точно, той сон», — усвідомила я. Серце глухо вдарило в грудях. Я майже впевнена, що це був він.

— Еллі, навіть не думай йти з ним кудись! — голос Алекса тремтів від люті й тривоги. — А ти, наволоч, — його погляд зосередився на Соломоні. — залиш її в спокої! Що тобі від неї потрібно?! — його крик прозвучав майже розпачливо.

  Але Соломон не звернув на нього жодної уваги. Лише жестом запропонував мені пройти вперед. Я вагалася, холодок страху пробіг уздовж спини, але потім, зібравшись із духом, зробила крок уперед. Він йшов слідом, а крики Алекса танули за спиною.

  Соломон запропонував вийти надвір, і я неохоче погодилася. Ми віддалялися від будинку, крокуючи мовчки пліч-о-пліч. Ніч така холодна, а повітря пахне вологою землею та соснами. Я кинула на нього швидкий погляд і помітила: пальці його рук були трохи напружені.

  «Він нервує?» — здивовано подумала я.

— Ви хотіли знати, відколи ми знайомі з Алексом? — першою порушила я мовчання.

— Я багато чого хотів би знати, — відповів він м’яким тоном.  — Але можеш почати з цього. Я не проти.

  Я почала свою розповідь із того моменту, як опритомніла. Говорила повільно, ретельно добираючи слова, наче побоювалася, що кожне з них може розкрити надто багато. Соломон слухав уважно, не перебиваючи. У його погляді було щось дивне: суміш смутку й розуміння, від якої ставало тривожно. Особливо, коли я згадала ту ніч на залізничних коліях. У ту мить його очі потемніли, і я майже була певна, що він справді шкодує.

  Він пильно дивився на мене, і я помітила, як його рука ледь помітно смикнулася в мій бік, але завмерла на півдорозі. Цей рух — короткий, майже непомітний — змусив моє серце стиснутися.

— Незабаром він познайомив мене з Луциллою та її донькою, а також з Артуром — їхнім другом. Ці люди стали для мене дуже близькими за цей короткий час.

  Я замовкла, відчуваючи, як горло стиснуло від раптових нахлинувших спогадів. Соломон теж зупинився, продовжуючи мовчки спостерігати.

  Його присутність діяла як дивний магніт, від якого неможливо було позбутися.

— Ти щось хочеш спитати? — його голос прозвучав несподівано м’яко.

— Так, — відповіла я, відчуваючи, як усередині все стискається від напруги.

— Тоді питай. Ти можеш не боятися мене. Я тобі нічого не зроблю, повір мені, прошу. — Його слова звучали майже ніжно, і це лише посилювало мою настороженість.

  Я набрала повітря у легені, намагаючись впоратися з тремтінням у голосі.

— Навіщо ви переслідуєте їх? Я маю на увазі… Ви зробили стільки поганого, чого вони не заслуговували. Чому? Чому просто не залишити їх у спокої?

  Соломон мовчки дивився на мене, і в його погляді промайнула ледь помітна тінь втоми.

— Адже ви одного разу відпустили Алекса. Так чому ж не залишите його у спокої? Навіщо це все?

— Це довга історія, — нарешті відповів він, і в його голосі прозирала дивна гіркота. — Я колись розповім її тобі, але не зараз. Проте я не переслідував твоїх друзів на даний момент, якщо ти про це.