ГЛАВА 9. СОН, ЩО ЗАЛИШАЄ СЛІД

  У будинку грала музика. Ми почули її ще на підході, і Алекс одразу здогадався, хто за цим стоїть.

— Ізабелла. Все ж таки знайшла мої диски, — промовив він, глибоко вдихнувши.

  Він виглядав трохи виснаженим, і я розуміла, що всьому виною моя непритомність. Але самопочуття швидко поліпшилося, і вже дорогою додому я почувалася чудово. Алекс все одно залишався напруженим, задумливо дивлячись у порожнечу. Ні жарти, ні спроби відволікти його не діяли.

  Коли ми зайшли до будинку, від музики стіни буквально тремтіли, ніби тут влаштували грандіозну вечірку. Але те, що я побачила всередині, здивувало навіть Алекса.

— Лу?

  Луцилла танцювала в ритмі шаленого мотиву, а Ізі та Артур водили навколо неї хоровод, горлаючи пісню на повний голос. Ми з Алексом переглянулися й розсміялися.

  Помітивши нас, Ізі майже підскочила і швидко схопила мене за руку, затягуючи в коло. Алекс миттєво перехопив її зап’ястя, але я жестом дала зрозуміти, що все гаразд. Незабаром я вже кружляла в танці, а Алекс пішов на кухню, де був невеликий бар. Щось підказувало мені, що ця трійця вже встигла добре розважитися.

  Музика змінилася, ставала все більш запальною, і я відчувала, як у кімнаті стає спекотно. Луцилла попрямувала в бік кухні, і я пішла за нею, вирішивши освіжитися чимось холодним.

  Алекс стояв, спершися на стійку, з келихом віскі в руці. Луцилла зупинилася поруч. Я вже хотіла налити собі води, але Алекс простягнув мені склянку з бурштиновою рідиною. Його мовчазний погляд говорив: «Розслабся». Я не була проти.

— Ви досить довго гуляли. Як тобі це місце, Еллі? — запитала Луцилла.

  Вона була напідпитку — легка незграбність у її рухах це видавала. Зараз вона здавалася зовсім звичайною, земною. Наче ми просто старі друзі, що влаштували вечір посиденьок. Це було дивно, адже зазвичай вона трималася стримано й небагатослівно.

— Тут чудово. Думаю, я могла б тут залишитися. Якщо Алекс не проти, звісно.

— О, він точно не буде. Правда ж, Алексе? — вона хитро звузила очі.

— Чому б і ні? Я завжди мріяв про сімейне гніздечко. Може, нарешті дозрів для серйозних стосунків? — усміхнувся він.

— Ти? Я навіть мріяти про таке не смію. Хоча… Знаючи тебе, я б не здивувалася, якби ти раптом змінився. Адже раніше в тебе і такої дівчини не було, — в її голосі пролунало тепло. Я знітилася.

— До речі, Лу, до чого вся ця вечірка посеред дня? — спитав Алекс.

— Захотілося випустити пару. Уся ця метушня виснажила мене, а твій бар не залишив вибору. Та й Ізі зі своєю музикою… Вони з Артуром навіть на мене не дивилися, уявляєш? Все танцюють, притискаються один до одного.

— З якого це часу ти стала такою ханжею?

— Та не ханжа я! Просто хвилююся за неї. Артур… він чудовий хлопець, але Ізі — моя донька, і… — голос її затремтів, став напруженим.

— І вона людина. В цьому ж річ? — тихо промовив Алекс.

— Так. Щодня я бачу їх і розриваюся від бажання вплинути на це. Але не можу. Я не хочу, щоб вона перетворювалася. Хочу бачити, як вона дорослішає, як живе справжнім життям. Нам, вампірам, цього не дано. Ми застиглі, немов статуї.

— Це її вибір, Лу. Вона доросла. Дозволь їй вирішувати самій, інакше все обернеться проти тебе.

  Луцилла кинула на нього погляд, сповнений протесту. Я відчувала, як від неї йде жар, напруга зростала. Алекс не відступав, залишався таким самим непохитним. У повітрі пахло грозою.

  На щастя, він вирішив пом’якшити тон.

— Подруго, давай залишимо це. Половина пляшки ще не випита, а музика все так само грає. Тож давай розважатися, — він осушив склянку і плавно почав рухатися в ритмі мелодії.

— Гей, мала, додай гучності! — крикнув Алекс, підкликаючи мене.

  Музика знову захопила мене. Ми танцювали, наближаючись і віддаляючись один від одного. Луцилла вагалася, але коли ми простягнули до неї руки, вона не встояла. Суперечка забулася, поступившись місцем ритму й сміху.

  День змінився ніччю. Після вечері всі розійшлися по своїх кімнатах, крім Алекса та Луцилли. Вони залишилися у вітальні — в компанії із міцним алкоголем.

  Відчуття легкої втоми змусило мене піти трохи подрімати перед нічним полюванням. У спальні я буквально впала на ліжко, і сон миттєво опанував мою свідомість.

  Я опинилася посеред мертвого поля, усіяного тілами. Це нагадувало побоїще після жорстокої битви. Вдалині лунали глухі звуки пострілів і вибухів, змушуючи землю під ногами ледь тремтіти.

  Десь на околиці почувся тріск гілок. Я обернулася — поміж дерев майнула тінь. Не роздумуючи, я поспішила за нею, вправно пробираючись крізь хащі, попри колючі гілки, що дряпали шкіру. Лише тепер я помітила, що вдягнена у солдатську форму. Але не сучасну, а стару — часів Першої світової війни.

  Фігура попереду рухалася швидко, але я вже розрізняла обриси її силуету. Жінка?

— Хто ти? — гукнула я, наближаючись.

  Відповіді не було. Вона лише трохи повернула голову в мій бік — і... усміхнулася.