ГЛАВА 8. ДІМ, МИЛИЙ ДІМ

  Вночі ми нарешті дісталися місця, і всі мріяли про одне — розкинутися на зручному ліжку і дати відпочинок втомленим ногам. Як виявилось, навіть у вампірів ноги можуть набрякати після довгої дороги.

  Будинок, до якого ми під’їхали, був двоповерховим, дерев’яним, з вузькими ставнями на вікнах і невеликою терасою перед входом. У пітьмі розгледіти його як слід було неможливо — навколо лише густа ніч. Залишалося дочекатися ранку, щоб побачити місце, таке близьке серцю Алекса, у всій його красі.

  Ми забрали речі з машини, і Алекс, відчинивши двері, запросив нас усередину. Клік вимикача — і миттєво м’яке, тепле світло розігнало темряву, наповнивши передпокій золотистим сяйвом. Будинок прокинувся, зустрічаючи нас затишком.

  Незважаючи на поважний вік, у середині панував дивовижний баланс між минулим і сучасністю. Стіни, пофарбовані у світлі тони, наче вбирали електричне світло, роблячи обстановку ще теплішою. Дерев’яна підлога тихо скрипіла під ногами, відбиваючи м’які відблиски люстри з простими, але елегантними плафонами — нев’януча класика, ідеально вписана в старовинний інтер’єр.

  Будинок, наче жив, своїм неспішним життям: старовинна архітектура, потемніле від часу, але доглянуте дерево, м’яке світло ламп — усе це створювало відчуття теплого, обжитого простору, що зберіг у собі спогади минулих років. Навіть за вікнами, в глухій темряві сільської місцевості, він залишався теплим острівцем затишку й спокою.

  Наприкінці передпокою починалися сходи, що вели на другий поверх, а біля їх підніжжя, у тіні стіни, стояв старовинний комод. На ньому горіла невелика настільна лампа з тканевим абажуром, відкидаючи на підлогу й стіни м’які, ледь помітні тіні.

  «Як тонко він підібрав усі ці речі, не порушуючи старовинної атмосфери», — промайнуло в голові.

  Мій погляд зачепився за кілька сімейних портретів в овальних рамах, що висіли на стіні. Я підійшла ближче і, розглядаючи пожовкле фото, застигла. На ньому був Алекс, його батьки та маленька дівчинка — Елізабет, зовсім малеча, не старша за три-чотири роки. Було дивно бачити Алекса в такому образі — з пригладженим волоссям, у одязі дев’ятнадцятого століття. Скоріше я б подумала, що це його прадід, чиї риси передалися йому крізь покоління. Але ні. Він був точною копією своєї матері — особливо очі, які зачаровували мене найбільше: глибокі, лукаві, трохи хижі.

  А ось малеча Ліззі... Виглядала такою милою, такою беззахисною. Мене боляче вкололо від думки про те, як несправедливо з нею обійшлася доля.

  Тепло торкнулося моєї талії — це був Алекс. Він підійшов ззаду, обережно обняв мене і нахилив голову на моє плече.

— Що скажеш? Дуже змінився? — його голос був м’яким, але в ньому пробігла легка усмішка.

  Я знову подивилась на пожовкле фото, потім повернулася до нього.

— Ні, ти все той самий. Хоча… тоді ти був значно елегантніший, — тихо посміхнулась я.

  Алекс хмикнув і, трохи нахилившись до мого вуха, лукаво прошепотів:

— Зате зараз сексуальніший, так? — і, не чекаючи відповіді, ніжно прикусив моє вухо.

  Я хотіла щось відповісти, але нас грубо перервали.

— Ой-ой, звідки у вас тільки сили на це? Я вже з ніг валюся! — пролунав голос Ізі.

  Вона, позіхаючи, пройшла повз нас до сходів. За нею мовчки йшов Артур, навантажений сумками.

  Ми з Алексом лише переглянулися і розсміялися.

— Ходімо, я покажу тобі нашу кімнату. Тобі сподобається, — він взяв мене за руку і ми піднялися сходами на другий поверх.

  Тут було три спальні: одна належала Алексу, а дві інші були гостьовими. Коридор був світлим і широким, а кімната Алекса розташовувалася в самому кінці.

  Зайшовши, він натиснув на вимикач, і тепле світло миттєво наповнило приміщення.

  Перше, що кидалося в очі, — масивне ліжко з темного дерева з високим різьбленим узголів’ям. На підлозі лежав великий килим з довгим, м’яким ворсом бежевого кольору. Навпроти ліжка стояв комод, виконаний у тому ж стилі, що й ліжко. Велике вікно, завішене легкими шторами, що, напевно, пропускають багато денного світла. Я глибоко вдихнула. Тут мені було по-справжньому комфортно.

— Подобається? — запитав він, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Навіть занадто, — усміхнулася я.

— Тоді влаштовуйся. За тими дверима — ванна, там є все необхідне. Можеш прийняти душ, розслабитися… А мені потрібно ненадовго відійти, — він кивнув у бік дверей біля стіни з вікном.

  Я насупилася.

— Куди ти? — у моєму голосі прозвучала небажана тривога.

  Він підійшов ближче, ніжно провів пальцями по моєму обличчю.

— Не хвилюйся. Я скоро повернуся. Нам потрібно підживитися, Еллі. Ми не їли так довго, що скоро зовсім висохнемо. І не вдавай, що тобі не боляче — я бачу, як ти терпиш через силу. Так не можна.

  Він поцілував мене, затримавшись на мить, перш ніж вийти. Я залишилася сама, прислухаючись до тиші будинку. Думки крутилися в голові, але сперечатися з його словами не було сенсу. Тепла вода, м’які простирадла… Так, його ідея звучала диявольськи привабливо.