ГЛАВА 7. ВІЗЬМЕМО ПАУЗУ ПЕРЕД ДОРОГОЮ

  Ранок наступного дня розпочався зі зборів. Луцилла, Ізі та Артур акуратно складали речі у сумки, готуючись до від’їзду. Нам з Алексом особливо збирати було нічого — лише невеличкий рюкзак з тим небагатим, що встигли накопичити за той короткий час, що були разом.

  Алекс повільно ходив по кімнаті, час від часу кидаючи погляд у вікно. Він виглядав напруженим. За вікном яскраве сонце заливає місто, роблячи вулиці майже сліпуче світлими. Про Соломона та його прибічників вже кілька днів не було чути — вони розчинилися десь у повітрі. Але ми знали, що це лише ілюзія. Вони не зникли. Вони просто чекали, грали з нами, вичікували момент.

— Потрібно виходити вдень, так у нас більше шансів уникнути зустрічі з ними, — продовжував Алекс, задумливо прищурившись і дивлячись у вікно. — Сьогоднішня погода не для вампірів, але нам це лише на руку.

  Його обличчя вже заживало після ран, але в ньому читалась втома. Ми обидва були голодні. Полювати не вдавалось уже кілька днів, і голод повільно, але впевнено роз’їдав мене зсередини. Голова розколювалась, думки плутались, а зір часом втрачав гостроту. Та Алекс тримався. Його видавала лише легка тінь втоми в очах.

  Луцилла збирала речі мовчки, зосереджено, не вступаючи в розмови без потреби. Її стриманість була красномовнішою за будь-які слова: у ній боролись жалкування через недавній зрив і гнів від усвідомлення, що доводиться відступати. Я не знала її так добре, як Алекс і решта, але вона здавалася мені розумною, незважаючи на гарячий характер. Я не очікувала від неї необачних вчинків, які могли б поставити нас у небезпеку.

  Ізабелла, навпаки, намагалася не піддаватися тривозі. Закінчивши пакування, вона увімкнула тиху музику, сподіваючись розрядити обстановку. Насправді вона просто хотіла згладити напруження між матір’ю і Алексом. Вона знала: Луцилла не з тих, хто легко показує свої почуття.

  Як тільки зазвучала музика, Алекс обернувся до мене і простягнув руку. Його очі заіскрились лукавою посмішкою.

— Дозвольте запросити? — промовив він, нахиляючи голову в перебільшено галантному жесті.

  Я сором’язливо усміхнулась, заперечно похитавши головою. Зараз, коли ми ось-ось мали йти, це здавалося не найкращою ідеєю. Але Алекс не збирався приймати відмову. Він вправно перехопив мою руку трохи вище зап’ястя і, притягнувши до себе, усміхнувся, оголюючи ікла. Я не стала чинити опір — просто зробила крок ближче і обійняла його, дозволяючи музиці вести нас.

— Не думаю, що вмію танцювати, — тихо зізналася я, піднявши на нього погляд.

  Алекс нахилився, торкнувшись губами моєї маківки, і з усмішкою прошепотів:

— Гадаю, тут не потрібні особливі навички, дорога. Просто довірся музиці… і мені.

  Його руки впевнено обхопили мою талію, і я відчула, як він трохи сильніше притискає мене до себе.

— Слідуй за мною, і у нас все вийде.

  На мить я заплющила очі і дозволила йому вести. Рухи виявилися легкими, майже плавними, наче ми рухались не в кімнаті, а десь в іншому світі, де не було страху, не було погоні — тільки музика і тепло його рук.

  Натхненний його прикладом, Артур наважився запросити Ізі. Вона спершу трохи соромилась, але, побачивши, як Алекс кружляє мене по кімнаті, усміхнулась і, не довго думаючи, погодилася. Вони зашепотіли, сміючись, рухаючись під ритм мелодії.

  Луцилла спостерігала за нами, не втручаючись. Вона сиділа в кріслі, в одній руці тримаючи бокал з віскі, в іншій — цигарку, з якої час від часу виривались тонкі струмені диму. У її погляді було щось далеке, наче в цей момент вона була десь в іншому часі, серед інших людей.

  У кімнаті запанувало дивне, але приємне відчуття. Ми знали, що скоро підемо, знали, що небезпека поруч. Але в цей короткий момент ми просто танцювали.

— Виїжджаємо, панове, — промовив Алекс, щойно пісня скінчилась. — День без жодної хмаринки, а сонцезахисного крему я з собою не взяв, тож старайтеся не обгоріти.

— Просто заздриш, що не можеш бути таким же смаглявим красенем, як Артур, — лукаво зауважила Ізі.

— Я все чую, Ізабелло, — з удаваною зверхністю відгукнувся Алекс. — До того ж моя аристократична блідість підкреслює шляхетне походження. Хіба ні?

— Ой, досить тобі, — Ізі закотила очі. — Ми ж не в тому столітті, дідусю. Засмага б додала тобі трохи шарму. Правда?— вона кинула на мене хитрий погляд, явно очікуючи реакції.

  Я оцінила Алекса уважно. — Мені подобається його блідість, особливо та, що підкреслює виразні очі. Можливо, саме це мене в ньому й приваблювало.

  Алекс самовпевнено усміхнувся і взяв мене за руку.

— Ох, ці закохані, — Ізі тихенько хихикнула. — Голову втрачають і не можуть знайти.

  Вона попрямувала до дверей, а Артур, несучи її сумку, пішов за нею. Я проводжала їх поглядом, помічаючи, як природно вони виглядали разом. Вампір і людина.

  Цікаво, що про це думає Луцилла?

  Коли ми зібралися біля виходу, Луцилла кинула останній погляд на дім, потім вийшла назовні. Сонце стояло у зеніті, його проміння пекло навіть крізь щільні накидки, якими ми прикрилися. Луцилла заздалегідь підготувала сонцезахисні окуляри, щоб хоч трохи полегшити дискомфорт. За її словами, на околиці міста була схована машина — туди ми й прямували.