ГЛАВА 5. ХТО ТИ? НОВА НЕБЕЗПЕКА

  Весь наступний тиждень виявився справжнім випробуванням — нам не давали розслабитись ані на хвилину. У місті з’явилися вампіри Соломона, їхня присутність згущувала повітря навколо, роблячи його важким і в’язким. Це не обіцяло нічого доброго для нас, але для Луцилли це був справжній джекпот. Її очі іскрилися азартом, коли вона дізналася про їхнє наближення, наче попереду чекала довгоочікувана дуель.

  Її збудження часом межувало з безрозсудністю. Вона жадала зустрічі з ворогами, як мисливець жадає сутички з здобиччю. Іноді мені здавалося, що здоровий глузд у цій жінці — рідкість: її прагнення знаходити собі проблеми вражало. Але, незважаючи на це, я розуміла її. Точніше, настільки, наскільки це взагалі було можливо.

  Ізі ж зовсім не підтримувала матір у її вендеті. Вона неодноразово намагалася відмовити її, але щоразу була безсила. У їхніх сварках я відчувала не лише відчай доньки, а й її безмежну любов, у якій, однак, не залишалося місця для прийняття.

  Нічні полювання в таких умовах стали небезпечними, як ніколи, але вибору в нас не було. Спрага ставала нестерпною, роз’їдаючи зсередини. Ми не могли користуватися кров’ю з холодильника, я не знала, якою стану після цього, а Алекс точно знав, що це поганий варіант, тому вибору не було. Я не знала, чи зможу довго зберігати самовладання. Алекс, судячи з його поведінки, теж був на межі. Спрага робила нас дратівливими, викликала фізичний біль. До того часу я вже й забула, як це — відчувати таке. Луцилла прекрасно це розуміла і не наполягала, знаючи друга, як свої п’ять пальців.

  На третій день, коли вампіри все ще прочісували місто, ми нарешті змогли вирватися. Луцилла розробила відволікаючий маневр: вона спровокувала їх, заманивши в погоню, і це спрацювало. Вона та її незмінний супутник Артур, той загадковий молодий чоловік, що завжди був поруч, знову взяли на себе цю небезпечну справу. Їхня рішучість і злагодженість дали нам шанс.

— Нам потрібно вибратися за місто, туди, де лісопосадка. Пам’ятаєш це місце? — Алекс увійшов у кімнату з повною впевненістю, що план бездоганний і не може піти не так. — Там тихо, багато здобичі. Готова?

  Він говорив спокійно, наче загроза навколо нас — це просто дрібниця. На його обличчі не було ані тіні сумніву чи страху. Іноді мені здавалося, що він зовсім нікого й нічого не боїться. Можливо, це був його спосіб підтримати мене. Якщо так, він чудово справлявся. Ця безтурботна самовпевненість передавалась і мені.

  «Шукачі» Соломона? Ну що ж, хай шукають. Вони не змусять нас голодувати й ховатися, як загнаних звірів.

  Я кивнула, даючи знак, і в той же момент ми вислизнули з дому в ніч.

  Холодне повітря шмагнуло в обличчя, але це не охолодило мою рішучість. Поки ми бігли, я спіймала себе на дивній думці: уперше за весь час нашого полювання ми діяли не як наставник і учень, а як щось більше. Між нами з’явився зв’язок — не просто фізичний, а майже відчутний. Я відчувала це всім своїм тілом, і в Алексi, здається, щось теж змінилося.

  Ліс зустрів нас шелестом листя на вітрі і приглушеним стрекотом комах. Тут було темно, але очі звикли до напівтемряви. Ми рухалися обережно, прислухаючись до кожного звуку. Вдалині пролунав хрускіт гілки. Моє загострене чуття вловило запах — дикий кабан.

  Алекс ледь помітно кивнув, і ми швидко кинулися в бік звуку. Серце глухо билося в грудях, але я зберігала концентрацію. За мить до нападу ми застигли, оцінюючи здобич, і раптом…

  Удар!

  Щось збило з ніг. Сила удару була величезною. Земля боляче вдарила в спину, з легень вирвався різкий вдих.

  Вампір.

  Я відштовхнула його всіма силами. Удар був настільки потужним, що вампір відлетів від землі і з глухим тріском влетів у стовбур найближчого дерева, розкидаючи тріски й клапті кори.

  Алекс миттєво опинився за його спиною, обхопивши руками, щоб знерухомити, але той раптово вирвався, перекинув Алекса вперед. Я застигла, мов вкопана, коли вампір вирвав із дерева велику суху гілку і різко переламав її навпіл, впираючи гострий кінець прямо в груди Алекса.

— Ні! — вирвалося з мене. Голос тремтів, як і все моє тіло. — Стій! Будь ласка, не роби цього!

  Я боялася навіть вдихнути, не кажучи вже про рух. Будь-який необережний рух міг стати останнім для Алекса.

  Вампір із усмішкою подивився на мене. Його очі в тьмяному світлі ночі світилися крижаним блиском, а зухвала і трохи викривлена усмішка лише посилювала напругу. Але раптом я помітила в його виразі дещо інше, він щось перебирав у пам’яті, дивлячись на мене. Мені це здалося дивним, але не це було головним. Алекс.

— Прошу вас, — я спробувала говорити якнайспокійніше, але знала, що голос видає страх. — Я не знаю, хто ви, але не робіть цього. Ми нічого вам не зробили. Просто відпустіть його, і ми підемо. Якщо це ваша територія… ми не знали.

  Мої слова явно зачепили вампіра за живе — на його обличчі різко з’явилася гримаса відрази, ніби під носом у нього опинилося щось огидне. Я згадала розповіді Алекса і Луцилли про переконання тих вампірів щодо крові, але не могла уявити, що саме такі емоції вони відчувають при згадці про кров тварин.

— Моя територія? — перебив він, іронічним тоном. — Ти думаєш, я їм цей мотлох? — Він трохи сильніше натиснув палицею на груди Алекса, через що той коротко застогнав. — Ти мене принижуєш, люба. І я б не радив цього робити, особливо коли твій друг майже мертвий. То що, як думаєш, вструмити йому це ще глибше?