ГЛАВА 4. ЕНТУЗІАЗМ ЮНОЇ ДІВЧИНИ ТА НЕСПОДІВАНЕ ЗІЗНАННЯ

  Одного разу Ізі запропонувала обрати ім’я, яке мені сподобається. Вона вважала, що це жахливо — не пам’ятати власного імені. У мене не було ні ідей, ні уподобань, тож я попросила її запропонувати варіанти, щоб я могла вибрати те, що припаде до душі. Ізі взялася за завдання з величезним запалом.

  Ми провели в них кілька днів, і цього часу виявилося достатньо, щоб трохи краще пізнати один одного. Луцилла з донькою виявилися напрочуд приємними, незважаючи на обставини, за яких ми познайомилися. Дні ми проводили за легкими розмовами, а ночі — на полюванні.

  Луцилла харчувалася виключно донорською кров’ю. Це дивувало мене й викликало безліч запитань. Вона ніколи не полювала разом із нами, але все ж часто зникала вночі — за її словами, вона намагалася вистежити вампірів Соломона. Іноді Алекс допомагав їй у цьому.

  Вона розповіла нам, що того дня її поранив саме той вампір, якого помітив Алекс. Вони зійшлися в жорстокій сутичці, і хоча Луцилла взяла гору, перемога далася їй надто дорого — вона отримала серйозне поранення.

  На мить я відчула полегшення. Думка про те, що за нами більше ніхто не стежить, хай і частково надумана, все ж заспокоювала. Навіть якщо моя тривога була лише плодом уяви, я не могла позбутися нав’язливого страху. Після того, що розповідали Алекс і Луцилла про Соломона та його вампірів, я зовсім не бажала зустрітися з ними віч-на-віч.

  Однак в історії Луцилли була одна деталь, яка не давала мені спокою. Кров. Вона пила саме людську, попри те, що саме це стало причиною її страждань. Соломон та його послідовники шукали тих, хто наважувався жити інакше, і карали їх із жорстокою методичністю, перевиховуючи або знищуючи. Луцилла розповіла, що їй довелося пройти через жахи, які важко навіть уявити, — це було частиною їхнього так званого «перевиховання».

— Чому вона п’є людську кров? — запитала я Алекса.

  Я ще надто добре пам’ятала той божевільний, нестерпний голод, що затуманював мій розум на початку шляху. А Луцилла жила з дочкою-людиною і, як не дивно, зберігала повний контроль над собою.

— Їй потрібно бути сильною, — відповів Алекс. — А кров тварин — це як сидіти на суворій дієті. Для виживання її вистачає, але сили в тебе значно менше. Якщо ти зіткнешся з одним із посіпак Соломона, шансів вижити майже немає. Так влаштований наш світ.

— А чому ти не п’єш людську кров? — поцікавилася я, глянувши на нього.

  Алекс трохи зніяковів. Мені згадався момент, коли я відчула запах крові з холодильника, і я ледь помітно ковтнула.

— Я втрачаю контроль, — зізнався він після короткої паузи. — Кров тварин — це мій спосіб залишатися собою. Так я не стану вбивцею. Пам’ятаєш, ти розповідала про своє пробудження? Про лікаря, якого ледь не загризла? Я б не зміг зупинитися.

  У його очах промайнула тінь, ніби в пам’яті спливло щось, про що він волів би забути. Мені раптом стало ясно, що в Алексі було темне минуле, яке він не здатен викреслити зі свого життя. Я не знала, хто я і звідки, але його історія вабила мене, як світло манить нічного метелика.

  Коли ми вперше прибули в це місто, воно здалося мені безлюдним і покинутим. Це було те саме невелике містечко, де життя завмирало з настанням темряви й оживало лише з першим відчиненим магазином. Вранці місто поступово пробуджувалося: спочатку — рідкі кроки по безлюдних вулицях, потім оживали вітрини, відчинялися двері, і тиша поступалася місцем шуму щоденної метушні. З кожною годиною воно ставало все жвавішим, рясніло барвами та голосами. Люди поспішали хто куди: одні — на роботу, інші займали чергу в м’ясній лавці, діти гуртами тягнулися до школи, голосно перемовляючись між собою.

  Я дивилася на цю картину й думала: як би мені хотілося стати частиною всього цього — жити звичайним життям, із буденними турботами та проблемами. Без полювання. Без безумних середньовічних убивць. Мені здавалося, що колись моє життя було саме таким: я, мабуть, працювала в офісі, займалася продажами… або, можливо, була вчителькою?

  Я відчайдушно прагнула дізнатися про своє минуле, але в голові не було жодної зачіпки. Жодного моменту, який би пробився крізь цю порожнечу. Все, що я пам’ятала, — це нечітке відчуття, що та клініка, де я ледь не вбила лікаря, здавалася мені знайомою. Але навіть це могло бути ілюзією. Якщо я справді була там раніше, хіба ніхто не впізнав би мене? Але цього не сталося.

— Жозефіна! — влетіла до кімнати Ізі, її очі палали від хвилювання.

— Що? Про що ти? — здивовано перепитала я.

  Ізі закотила очі, вирішивши, що я забула щось неймовірно важливе.

— Ну, твоє ім’я! Як тобі Жозефіна? Звучить приголомшливо! Ти дуже схожа на Жозефіну. Воно ідеально підходить таємничій брюнетці з каштановим волоссям, як у тебе. А твої зелені очі… просто вау, вони додають загадковості! Ти знала, що колись відьом убивали за зелені очі? Або, точніше, вважали відьмами тих, у кого вони були. Загалом, неважливо. Зелені очі — це щось магічне! От у нас із мамою карі, і це так нудно. Мені здається, майже в усіх карі очі.

  Я не змогла стримати легку усмішку — її ентузіазм був заразливим.

— Ізі, дякую, що так серйозно поставилася до цього, — відповіла я, намагаючись говорити м’яко. — Але мені здається, що це ім’я мені не підходить. Не знаю, як пояснити… просто не моє. Може, є ще ідеї? Мені здається, моє ім’я має бути м’яким у вимові та коротким.