ГЛАВА 3. ВОЗЗ’ЄДНАННЯ СТАРИХ ДРУЗІВ

   Густий туман опустився рано-вранці, осідаючи дрібними краплинами на дахи будинків, дорожні знаки та покрите пилом скло автомобілів. Повітря було нерухомим, і здавалося, що саме місто затамувало подих, приховуючи свої таємниці. Ні звуку, ні руху — пустельні вулиці здавалися замерзлими в часі. На вікнах будинків — зачинені ставні, а на перших поверхах — опущені ролети. У цьому місці було щось тривожне, але разом із тим привабливе.

   «Тут живуть знайомі Алекса», — пригадувала я його слова. Він не уточнював, чи такі вони, як ми. Вампіри? Чи люди, які знають про наше існування? Мене трохи лякав задум про нову компанію, але Алекс, здається, був упевнений, що нам тут допоможуть.

   До цього міста ми добиралися два дні. Алекс, не моргнувши оком, угнав чиєсь авто. Я намагалася сперечатися, обурювалася, але зрештою погодилася: йти пішки через ліси та пустки було не найкращою альтернативою. Тим більше, як він сам висловився, «ніхто не постраждав».

— Ми просто позичили його на час, — сказав він, широко усміхаючись, коли я в сотий раз назвала його викрадачем.

— Звісно, бо її власник сам це запропонував, — язвительно відповіла я, закотивши очі.

   Мені залишалося тільки визнати, що він був правий. Машина справді була доброю ідеєю — і, як завжди, він це знав наперед.

   І от ми стояли на порозі одного з будинків. Алекс мовчки вказав на масивні дерев’яні двері і натиснув на дзвінок. Навколо стояла дзвінка тиша, і здавалося, що дім порожній. Минула ціла хвилина, але зсередини ніхто так і не відгукнувся.

   Я вже хотіла сказати, що, можливо, варто спробувати трохи пізніше, як раптом почула швидкі кроки. Хтось поспішав спуститися сходами, а дзвінкі звуки кроків відлунювали навколо. Я мимоволі напружилася, затамувавши подих.

   Двері розчинилися, і перед нами з’явилася дівчина. Молода, надзвичайно красива, з широко радісною усмішкою, ніби давно нас чекала.

— Алекс! — пролунало голосно і дзвінко.

   Дівчина кинулася до мого супутника і з розгону стрибнула йому в обійми. Алекс легко підхопив її, міцно обійняв і завертів. У той момент вони обоє забули про весь світ. Його сміх лунав так щиро, що навіть я на мить розгубилася.

— Ти, маленька бешкетниця! Як же давно ми не бачилися, — промовив він, усміхаючись і дивлячись на світловолосу дівчину, якій, судячи з усього, було близько двадцяти років.

   Я не могла відвести очей від Алекса. Таким щасливим і безтурботним я його ще не бачила. Його радість була майже заразливою, і перш ніж я усвідомила, моїх губ торкнулася усмішка.

   Незабаром дівчина перевела погляд на мене і легко промовила:

— Алексе, представиш мені свою прекрасну супутницю? — вона трохи нахилила голову набік, її оцінюючий погляд ковзнув по мені, але без злобності, швидше з легким відтінком заігрування.

— А може, ти запросиш нас всередину? — Алекс склав руки на грудях і з удаваною суворістю подивився на дівчину. — Тут, знаєш, туман пронизує до самих кісток.

— Ох, звичайно, — швидко відгукнулася вона, але знову кинула на мене погляд, в якому промайнула ледь помітна сумнів. Це не втекло від Алекса.

— Вона друг, — м’яко сказав він, трохи нахилившись до дівчини. — Їй можна довіряти, крихітка.

   На секунду дівчина застигла, борючись із собою, але потім її обличчя знову осяяла дружня усмішка.

— Заходьте, ви обидва. Ласкаво просимо до нашої скромної оселі.

   Вона відійшла вбік, жестом запрошуючи нас всередину, а в її голосі все ще звучала легка невпевненість, яку я не могла не помітити.

   Коли ми увійшли в дім, мене одразу огорнуло відчуття тепла і затишку. Це був двоповерховий будинок із широкими дерев’яними сходами, що плавно з’єднували поверхи. Стіни, пофарбовані в теплі тони, прикрашали мальовничі картини, а м’яке жовте світло від світильників по боках додавало інтер’єру затишку. Усюди стояли живі квіти, а меблі нагадували антураж якогось сільського будиночка, але з вишуканим смаком.

   Ми пройшли у вітальню, де м’яке світло від каміна відбивалося на поліруваному дереві. В центрі кімнати стояв симпатичний світлий диван, акуратно розставлений перед вогнищем. Дівчина жестом запропонувала нам сісти і, не чекаючи питань, заявила:

— Зараз я приготую щось зігріваюче. Називаю це «бомбезним варивом».

   З цими словами вона зникла в глибині будинку, а ми з Алексом влаштувалися на дивані. Я розслабилася, відчуваючи, як приємне тепло від каміна поступово проникає в кожну клітинку тіла.

   «Дивно, що вампіри відчувають холод», — несподівано подумала я. У книжках і легендах вони завжди були холоднокровними, буквально ходячими трупами, а виявилось, що ми не такі вже й трупи.

   Дівчину звали Ізі, повне ім’я — Ізабелла. Алекс казав, що вона родом з Італії, і саме тому така енергійна та привітна. Мені вона здалася милою, доброю, але зовсім ще дитиною.

   За якийсь час Ізі повернулася, несучи три чашки з гарячим жовтим напоєм. У повітрі витав пряний аромат кориці та цитрусових. Цей запах був таким затишним, що мимоволі викликав усмішку. Ізі, вловивши мої думки, хитро всміхнулася й сказала:

— Це грог.