ГЛАВА 2. ВВЕДЕННЯ У НОВЕ ЖИТТЯ

   Я намагалася бути слухняною ученицею, коли Алекс знайомив мене з тонкощами нового життя. Здавалося, він вивів мене з темряви, в якій я тонула, навіть не намагаючись чинити опір. Поступово я почала забувати про те, що ще нещодавно хотіла обірвати своє існування під колесами потяга, а кожен новий день ставав наче ковтком свіжого повітря. Я оживала, не будучи до кінця живою.

   Алекс показав, що для існування необов’язково вбивати людей. Ми полювали на лісову дичину, і її в цих краях було чимало. Спочатку я поставилася до цієї затії з недовірою: здавалося, що такий «обід» не зможе втамувати мою спрагу. Але після першої спроби я була вражена тим, наскільки помилялася. Думка про те, що тепер мені не потрібно завдавати нікому болю, зігрівала душу. Це було схоже на порятунок.

   Удень ми намагалися не виходити назовні без крайньої потреби. Сонце, хоч і не смертельне, завдавало відчутного дискомфорту, змушуючи шкіру палати під його нещадними променями. Уночі життя розквітало. Саме тоді я відкривала свої нові можливості. Я відчувала неймовірну силу — здавалося, могла б зламати дерево одним рухом. Час сповільнювався, щойно я починала бігти. Алекс називав це даром, але я ще не до кінця розуміла, що саме мені дарували.

   Одного разу, сидячи біля вогнища в лісі, він розповів мені, що у світі багато таких, як ми, але не всі дотримуються однакових правил. Він пояснив, що таких, як ми, називають «вегетаріанцями», бо ми свідомо не п’ємо людську кров. Але є й ті, хто п’є. І вони сильніші.

— Ми не безсмертні, — сказав він, дивлячись на вогонь і згадуючи щось своє. — Це лише міфи. Ми старіємо, хоч і повільно. Настільки, що люди вважають нас вічними. Але одного дня й для нас настає кінець. Вогонь може знищити нас, або дерево, якщо прониже серце. А ось часнику й святої води можеш не боятися, — він усміхнувся. — Хіба що запах відштовхне.

   Я слухала його, затамувавши подих. Думала про те, що він, мабуть, пережив війни, великі історичні події, бачив зміну епох. Це водночас лякало й захоплювало. Мені хотілося спитати, як він став таким, що змусило його обрати саме це життя, або хто... але наш зв’язок поки не виходив за межі стосунків учениці та наставника. Я не хотіла порушувати хитку рівновагу.

— А скільки тобі років? — одного разу не втрималася я.

— Сто шістдесят п’ять, — відповів він легко, ніби мова йшла про щось буденне.

   Я не могла цього усвідомити. Сто шістдесят п’ять років… Він бачив більше, ніж я могла собі уявити. Але в його очах, синіх і глибоких, читалася втома. Не та, що приходить після безсонної ночі, а тягуча, вічна туга. Можливо, колись він розповість мені більше. А поки я просто слухала його, навчалася і намагалася зрозуміти, що означає жити, не будучи до кінця живою.

— Дивно, що сонячне світло не вбиває вампірів, — сказала я з легкою усмішкою. — Не те щоб я була проти, просто… знаєш, у голові одразу спливають кадри з фільмів. Ота сцена, де вампір перетворюється на жменьку попелу. А насправді виявилося, що це просто неприємно, але не смертельно.

   Алекс усміхнувся і кинув погляд на небо, де ще тліли рештки вечірньої заграви.

— Почуття гумору ще ніхто не скасовував, — відповів він, граючись гілкою у вогнищі. — Дехто з нас непогано розважається, створюючи міфи. Письменники, режисери… Не всі ці історії взяті з повітря. Хтось розповідає про справжні події, трохи їх прикрашаючи, хтось вихваляється власними «подвигами». Але ти маєш зрозуміти: те, що ти знала раніше — це казки. Забудь усі ці кліше. Життя, яке ти починаєш зараз, зовсім інше. Реальне. І в ньому свої правила.

   Його голос звучав упевнено, але без різкості — стримано, як у вчителя, який хоче донести до учня істину, не лякаючи. Я мовчки кивнула, відчуваючи, що звичні орієнтири справді руйнуються.

— Я хотіла б поставити запитання, — раптом серйозним тоном мовила я.

— Яке? — він відірвав погляд від полум’я вогнища й подивився мені в очі.

— Я не питала раніше... Коли ти вперше мене побачив? Ну, я маю на увазі, ти вже надто вчасно з’явився тоді на коліях. Ти сказав, що знав, що я прийду туди.

— Знав, — відповів він спокійно. — Я побачив тебе на площі. Того дня, коли ти зустріла того чоловіка.

— Що? Як… Чому ти не зупинив мене тоді? Я ж його вбила! — голос зірвався, а в горлі з’явився неприємний клубок. Спалах люті захлиснув мене, зруйнувавши ту напружену, але теплу атмосферу, що була між нами мить тому.

   Алекс мовчав, пильно дивлячись на мене. Його очі були, наче темні безодні — порожні, холодні. Здавалося, вони бачили все.

— Я не розумію! — продовжила я, підвищуючи голос. — Ти міг мене зупинити!

— Ні, — нарешті відповів він. — Я не мав права. Ти повинна була пройти через це.

— Але чому? Чому я мала це зробити?

— Бо інакше ти б загинула.

— Загинула? — перепитала я, відчуваючи, як його слова відлунюють у моїй голові. Вони звучали безглуздо, але десь у глибині душі я вже знала, що він має рацію.

— Ти ж нещодавно обернена, — сказав Алекс повільно й чітко, наче пояснював очевидне. — Перша кров має бути людською. У цьому наше прокляття. Це як печатка, останній крок у цей світ. Кожен робить вибір: жити чи померти.

— Але в мене не було вибору! — заперечила я, відчуваючи, як лють і відчай сплітаються в один клубок усередині. — Точніше, я не знала, що він у мене був! Я б…