ГЛАВА 1. ПРОБУДЖЕННЯ ПІСЛЯ ДОВГОГО СНУ ТА ДОЛЕНОСНА ЗУСТРІЧ

   Відкинувши від себе безжиттєве тіло, я оголила ікла. По ним усе ще стікала гаряча кров. Я чула власне серце — його ритм відлунював у мені з кожним подихом. Вогонь повільно розливався тілом, повертаючи життя — або те, що від нього залишилося. У ці миті світ навколо завмирав, час зупинявся — і це було водночас моїм насолодженням і мукою, що нишком нагадувала, ким я була насправді.

   Я йшла вулицею все далі і далі. Скільки ж було таких днів? Усе зливається в низку однакових тіней — день за днем, без сенсу, без мети.

   Ще трохи і я засну. Порину у тишу й не прокинусь цілу вічність. Я бажала цього дужче за все інше. Лише б зупинити цю повільну агонію.

   Я отямилася в якомусь порожньому залі, на вигляд закинутому. Ломота від холоду сковувала тіло, голова розколювалася, а в роті відчувався солодкуватий присмак.

   Було страшно й самотньо, а відчуття загострилися настільки, що я заплакала. Долинав шум —  гудіння комах, що літали навколо. Прислухалася: вдалині їхав потяг. Здавалося, я навіть чула краплі — дивно, адже вони були так далеко… Я розуміла, що щось не так, мені було страшно, в голові роїлися запитання.

   Мені здавалося, що я знаю, хто я… чи, може, лише так думала. Спогади вислизали. Тоді я вирішила, що з часом усе владнається. Я намагалася не думати про стискаючий головний біль, коли йшла геть, але, щойно вийшла на вулицю, в повітрі раптом з’явився якийсь солодкий запах. Знайомий.

   Я пішла за цим ароматом, крокуючи вулицею, не зважаючи на все довкола. Асфальт був вологим — я відчувала це босими ногами. Запах вабив, тягнув, допоки я не опинилася на площі.

   Там стояла людина. Чоловік. Він мене зацікавив. Джерелом цього запаху був він. Я не зупинялася, поки його рухи не сповільнилися. Він той, хто першим позбавив мене болю та холоду. Чоловік повільно засинав і я обережно опустила його вниз, залишивши лежати. Деякий час я дивилася на нього, вивчала, але потім мене пронизав страх — я зрозуміла, що не чую серцебиття цієї людини. Він був мертвий. Я втекла, не маючи жодного уявлення про те, ким я тепер є. Невже я завжди була такою?

   Сонце різало очі й пекло шкіру. Це ще можна було знести, але настільки неприємно, що терпіти не мало сенсу. Я вирішила, що у мене якась хвороба. Напевно, я втратила пам’ять, а все це — наслідки нещасного випадку. Я чимось заразилася. Але ж має бути причина, логічне пояснення. Потрібен лікар — він точно допоможе. Але я виглядаю просто жахливо, мене, скоріш за все, навіть на поріг не пустять, треба привести себе до ладу.

   Увечері, коли почало сутеніти, я знайшла ринок на одній з вулиць — на той час він вже спорожнів. Люди згортали свої ятки, поволі роз’їжджалися по своїх справах. Тоді я вирішила, що це вдалий момент, аби дістати собі якийсь пристойний одяг і взуття.

   Помітивши, що продавчиня відійшла від товару, я прослизнула між рядами з підвішеним одягом і зірвала з вішалки пальто та якусь сіру накидку. На стенді поруч стояло різне взуття, і, обравши черевики приблизного розміру, я стягнула їх із полиці. Місію виконано. Вигляд був уже більш-менш прийнятним.

   Завтра, — вирішила я і попрямувала до покинутого будинку, де вперше отямилася.

   Прокинулася вже після світанку, за відчуттями — десь о дев’ятій ранку. Було похмуро. Голова знову боліла. Чомусь я точно знала, де знаходиться клініка. Дивне відчуття, що я вже бувала там раніше, не полишало. Дійшовши до місця, я відразу впізнала високу будівлю з тьмяним фасадом і написом «Медичний центр».

   Щойно я зайшла до головного холу, ціла палітра запахів просто заглушила всі думки. Було шумно, й мені хотілося втекти, але, стиснувши зуби й зібравшись із силами, я все ж рушила до стійки реєстрації, де стояла жінка середнього віку. Її темне волосся було зібране в пучок, а обличчя мало суворий вираз. Вона виглядала так, ніби знала все про всіх.

— Добрий день, — звернулася я до жінки. — Я хотіла б проконсультуватися щодо свого стану. Річ у тім, що з учорашнього дня почуваюся дивно. Можливо, це вірус. Хотілося б поговорити з лікарем.

   Жінка насупилася, але нічого не сказала. Лише жестом вказала на вільний стілець у кутку залу.

— Дякую вам, — промовила я, послухавшись її жесту.

   Минуло півгодини виснажливого очікування, перш ніж з’явився лікар і запросив мене до кабінету. Ці тридцять хвилин здавалися вічністю: моторошний сморід і нестерпний головний біль не давали зосередитися. Я подумала, що в такому стані якраз і зможу найкраще показати лікарю всю серйозність проблеми. І з цією думкою я підвелася та зайшла в кабінет.

— Отже, дівчино, що вас турбує? — не відриваючись від своїх записів, звернувся до мене лікар. Голос звучав відсторонено.

   Його серце... Б’ється надто голосно. Чи мені здається? Я чую якесь шипіння. Від нього? Цей звук...

— Дівчино, то в чому ж питання? Гадаю, ви ж прийшли сюди не просто так, чи не так?

— Що? Ах так... — я ковтнула. — Річ у тім, що я дивно себе почуваю. Тіло ніби не моє. Голова болить ще з учора, а світло ріже очі.

   Його запах… Він приємний. Надто приємний, — мимоволі відзначила я, намагаючись не втратити нитку розмови.