.

Христина притупцьовувала на місці, намагаючись зігріти ноги. Грудневий вітер шарпав поли її вовняного пальта, і вона пошкодувала, що не взяла теплішу шапку. Але блошиний ринок був вартий цього дискомфорту.

Вона йшла повз ряди, уважно вдивляючись у товар. Старі книги, порцеляна, значки, вінтажний одяг — усе це не цікавило її сьогодні. Христина шукала щось конкретне: унікальні ялинкові прикраси для свого нового проєкту.

Заміська резиденція родини Лисенків потребувала особливого оздоблення. Замовниця, жінка поважного віку з витонченим смаком, попросила створити “атмосферу забутого дитинства, але з елегантністю”. Христина, як дизайнерка, відразу зрозуміла концепцію: не кітч, не іронія над минулим, а справжня ностальгія, тепло спогадів.

Для цього потрібні були автентичні речі. Не репліки з “Епіцентру”, а справжні скляні іграшки 60-70-х років, з тією особливою грацією ручної роботи, яку неможливо підробити.

— Дивіться, дивіться! Все по п’ятдесят гривень! — викрикував продавець у ватнику, махаючи рукою над своїм товаром.

Христина зупинилася біля його лотка. Серед купи пластикових сучасних кульок, дощику й гірлянд вона помітила кілька старих іграшок. Взяла в руки шишку зі срібною патиною — цікаво, але не те. Поставила назад.

Погляд зачепився за щось далі, у наступного продавця. Христина підійшла ближче.На темно-синьому оксамиті, розкладеному на невеликому складному столику, лежали ялинкові прикраси. Та не абиякі — кожна була витвором мистецтва. Скляні кульки з розписом тонким як павутиння, фігурки тварин з матовим покриттям, бурульки, що переливалися всіма відтінками веселки.

— Вас щось зацікавило? — почувся голос.

Христина підняла погляд. Біля столика стояв чоловік приблизно її віку, у пальто та в’язаному шарфі. Окуляри в тонкій оправі, коротка борода з проблисками сивини, уважний спокійний погляд. «Мабуть, бідний інтелігент, що розпродає старі речі,» — подумала вона.

— Так. Я дизайнерка. Маю замовлення, шукаю вінтажні ялинкові прикраси. Щось особливе. Потрібна атмосфера старого доброго Нового року, розумієте?

Чоловік уважно подивився на неї:

— Розумію, — він усміхнувся ледь помітно. — Тоді вам потрібно щось більше, ніж те, що на столику. Це для звичайних покупців.

— А що ви можете запропонувати?

Він замислився на мить:

— У мене є приватна колекція. Близько п’ятисот унікальних екземплярів. Якщо цікавить, можу показати. Але не тут, не на ринку.

Христина насторожилася. Незнайомець запрошує до себе — це звучало підозріло. Але щось у його спокійному погляді, в інтелігентній манері говорити підказувало, що він не становить небезпеки.

— Ви колекціонер? — уточнила вона.

— Так. Займаюся цим понад двадцять років, — він дістав з кишені візитку, простягнув їй. 

Вона прочитала: «Руслан Прохоренко. Приватна колекція вінтажних ялинкових прикрас».

— А я Христина. Христина Савченко, — представилася вона.

Щось промайнуло в його очах, але він не подав знаку.

— Завтра субота. Якщо хочете подивитися колекцію — приходьте о другій дня. Покажу все, що може підійти для вашого проєкту.

Христина вагалася лише мить.

— Добре. Прийду.

— Чудово. Чекатиму.

Христина піднялася сходами старого  будинку. П’ятий поверх без ліфта — ноги вже гуділи, коли вона нарешті знайшла потрібні двері.

Подзвонила, поправила волосся, зібралася з думками.

Руслан відчинив майже одразу. Сьогодні на ньому були джинси й сіра сорочка, окуляри ті самі. Усміхнувся:

— Прийшли. Заходьте.

Христина переступила поріг і завмерла.

Вона очікувала побачити звичайну квартиру з кількома коробками старих іграшок. Натомість опинилася в іншому світі.

Велика кімната, колись вітальня, тепер нагадувала музей. Уздовж стін — високі скляні стелажі з підсвіткою. На кожній полиці — десятки, ні, сотні ялинкових іграшок. Кульки, фігурки, шишки, дзвіночки, бурульки. Усі акуратно розставлені, кожна на своєму місці.

— Ви серйозно? — тільки й змогла вимовити Христина.

Руслан засміявся:

— Попереджав — близько п’ятисот екземплярів. Насправді трохи більше.

Вона підійшла до найближчого стелажа. Скляні кульки переливалися всіма кольорами — червоні, сині, золоті, срібні. На кожній — крихітна етикетка з датою й описом.

— 1965-й, Київська фабрика скла, ручна робота, — прочитала вона вголос. — Ви їх каталогізуєте?

— Звісно. Інакше це просто купа старого мотлоху, — Руслан підійшов ближче, обережно взяв одну кульку. — Дивіться: розпис наносився вручну, тонким пензликом. Бачите цю лінію? Жоден сучасний принтер так не зробить.

Христина придивилася — справді, золота квіткова гірлянда на червоному тлі мала неймовірну деталізацію.

— А ця? — вона показала на фігурку оленя.

— О, це рідкість! — у голосі Руслана з’явилося справжнє захоплення. — П’ятдесяті роки, перші випуски після війни. Тоді скла не вистачало, тому іграшки робили невеликими, дуже акуратними. Олень — символ достатку й тепла.

Він узяв фігурку, повертів у руках:

— Майстриня працювала в артілі на Львівщині. Розписувала окремо кожну іграшку. Її роботи дуже цінуються серед колекціонерів.

— Звідки ви все це знаєте? — Христина не могла приховати подиву.

— Вивчаю. Читаю архіви, спілкуюся з іншими колекціонерами, шукаю інформацію про майстрів, — Руслан поставив оленя назад. — Кожна іграшка — це чиясь праця, чиясь майстерність. Хтось сидів і виводив ці візерунки, вкладав душу. Несправедливо, щоб це просто забулося.

Христина пройшлася далі. Стелаж за стелажем — десятки, сотні історій.

— А це вже сімдесяті, — пояснював Руслан, показуючи на фігурки звірят. — Тоді почали експериментувати з формами. Дивіться — білочка з пензликом, зайчик з барабаном. Це так звані “казкові серії”.

— Фабричне виробництво?

— Так, але все одно з елементами ручної роботи. Барви, блиски — все наносилося окремо, — він говорив із таким захопленням, що Христина мимоволі всміхалася.