Перешкоди посипалися одна за одною.
Від тряскої їзди граф почав стогнати. Його, як і раніше, лихоманило. Якоїсь миті Дену здалося, що граф прийшов до тями, бо почав щось бурмотіти. Ден зупинив візок, на якому вони сиділи разом із Люком. Карета позаду теж зупинилася.
З неї вискочила Ніколетта і швидким кроком попрямувала до них. Ден прислухався якийсь час до думок хворого, але нічого зв'язного не почув — той марив.
— Він як і раніше непритомний, — зробив висновок Ден, коли Ніколетта підійшла. — Треба повільніше їхати.
Дорога затягувалася.
Якщо граф найгірше переносив дорогу, то на другому місці була Агнія.
Агнія ніколи не ночувала поза комфортними умовами. Останнім часом у замку їй доводилося обходитися без прислуги. Том і Ніколетта, звичайно, частково виконували цю функцію, і вона майже звикла. Але ночувати просто неба!
До вечора першого дня зупинилися біля струмка, щоб напоїти коней і дати їм відпочити.
Агнія вийшла з карети.
— Вже вечір. Де ми ночуватимемо? — звернулася вона до Люка, принципово ігноруючи Дена.
Люк, який не звик спілкуватися з вельможами, відповів по-простому:
— Тут.
Агнія блиснула очима від обурення. Том відчув її наростаючий гнів і став заспокоювати:
— Панно, ви спатимете в кареті. Я зроблю так, що буде зручно. І панна Ніколетта буде з вами.
Це мало її заспокоїло. Вона знову залізла в карету, голосно грюкнувши дверима.
Розпрягли коней.
Розпалювати багаття зголосилася Ніколетта.
— Я навчилася, — вона дістала подаровані Деном камені. — Я запалювала ними вогонь у каміні. — Їй хотілося бути хоч чимось корисною.
Вигляд стурбованої Ніколетти, що намагається з усіх сил не схибити, зняв напругу. Ден сів біля вогнища, яке потроху розгорялося, спостерігаючи за її рухами.
Люк дістав з воза арбалет і вирішив пройтися в пошуках чогось їстівного. Том намагався заспокоїти Агнію.
Як тільки Люк пішов, Ніколетта запитала:
— Хто він?
— Мій друг.
— Він теж з «ваших»? Як Грінхальд і ти?
— А яке це має значення? — Ден усміхнувся, спантеличивши цим Ніколетту.
Вона серйозно замислилась.
— Раптом я подумаю щось не те?
— По-моєму хтось казав, що не боїться цього.
— Я говорила це про тебе. Раптом я подумаю про щось таке, за що мені буде потім ніяково, особливо перед чужою людиною?
Ніколетта підкидала хмиз у вогонь, присівши навшпиньки навпроти Дена, так що їх розділяло багаття. Вона зупинилася, не кинувши чергову гілку.
— Доведеться стежити за своїми думками, — сказав Ден, не зводячи з неї погляд. — А про що це ти збираєшся думати, що тобі буде ніяково перед Люком, а переді мною ні?
Ніколетта зовсім розгубилася: «Він знущається».
— Ні, я жартую.
Вона оторопіла остаточно.
Тоді він перебрався до неї ближче, обійняв однією рукою за плече і прошепотів на вухо:
— Думай, про що хочеш. Якщо не хочеш, щоб тебе чули, достатньо трохи відійти. І добре було б, щоб Агнія і Том нічого не знали.
— Ти хочеш знати їхні плани? — прошепотіла у відповідь Ніколетта.
— Я казав, що це лякає звичайних людей. А те, чого люди бояться, вони знищують. Ти ж не хочеш, щоб мене спалили на багатті як відьму?
Скрипнули двері карети. Агнія, а за нею і Том підійшли до вогнища.
Ніколетта відсторонилася від Дена, і йому довелося прибрати руку з її плеча.
— Сподіваюся, в замку цього чаклуна нормальні умови? — спитала Агнія у Ніколетти, видно продовжуючи їхню попередню розмову.
— Грінхальд не чаклун, — відповіла Ніколетта, мигцем глянувши на Дена. — У нього багато гарних речей. А замок дуже старовинний, тобі в ньому сподобається.
— Там зараз мало прислуги й доведеться працювати, щоб прогодувати себе, — додав Ден.
Агнія знову спалахнула:
— Звертайся до мене — панно Агнія! Тебе мало цього вчили? Це — елементарні правила пристойності! І я не дозволю, щоб зі мною спілкувалися як з простолюдинкою!
Поведінка Агнії була настільки безглуздою в теперішніх умовах, що Ден не зміг не вставити шпильку:
— А що ти зробиш? Накажеш Себастьяну мене висікти, чи, може, залишити на пару днів голодувати? Або ні, я посиджу в підвалі зі щурами, а якщо і після цього не підкорятимусь, граф спустить на мене собак.
Сам того не очікуючи, Ден втрапив на болюче місце. Він чітко відчув, що в голові Агнії виник образ Майкла, якого Ден не знав, але якимось чином скопіював.
Том теж згадав про Майкла. Джон казав, що собаки роздерли Майкла на їхніх очах, Том був там, а можливо — і Агнія.
— Не хочеш попросити вибачення у Майкла? — Ці слова стали останньою краплею.
Очі Тома округлилися від жаху, а в Агнії з'явилися сльози. Вона різко розвернулася й попрямувала до карети. Ніколетта схопилася за нею.
Том зі скляним поглядом залишився сидіти біля вогнища.
Незабаром повернувся Люк. З невеликою здобиччю у вигляді двох дрібних куріпок.
— Що трапилося? — спитав він, помітивши загальну зневіру.
— Розставив крапки, — відповів Ден, не відриваючи погляду від полум'я багаття.
Люк поклав птахів поруч з Деном, переводячи погляд з нього на Тома і назад:
— Я добував — ти обробляєш, — звернувся він до Дена. — А ти допомагай. — штовхнув Тома в плече. — Давайте, давайте! Я голодний. Даремно тратив час та сили?
Ден дістав ніж і взявся за роботу.
Тільки з приходом Люка Том наважився сказати:
— Вранці ми повернемося назад. Нам не треба було їхати з вами. Ти не пробачиш Агнії, вона не пробачить тобі.
— З вами буде те, що й з ним, — Люк кивнув у бік воза, на якому лежав граф. — Ти, до речі, перевіряв, чи він живий ще? — перевів свою увагу на Дена.
Ден не відреагував на питання Люка про графа.
— Я їй нічого поганого не робив.
— Ти кинув її. А коли собаки... — Том не знав, як сказати, — ... убили тебе, вона зовсім з’їхала з розуму.