Частина 6. Чорний мор. Розділ 4. Дорога

І знову дорога. На цей раз перевал зустрів мандрівників не так суворо: хоч вітер був і сильний, але менш холодний.

В обох у душі засіла тривога. Виявилося, Люк не вмів їздити верхи. Кінь нервував і не хотів підкорятися. Якось перетнувши перевал, вони спішилися і далі попрямували пішки, ведучи коней за собою.

Коли вийшли на прокатану возами дорогу, на одному з привалів Ден дістав смарагдову настойку.

— Один ковток уранці, щодня, — вкотре повторив Люку. — Пропускати не можна поки не дістанемося до замку Грінхальда. Інакше захворієш і принесеш хворобу в замок. Тоді — кінець усім.

Вони набрели на селище, в яке не заїжджали з Грінхальдом і зустріли там здорових людей! Наляканих до смерті, але живих і здорових! Щоправда, Ден рано зрадів, бо кілька чоловіків їх відразу почали гнати, озброївшись вилами. Жінки кидалися камінням. Люди боялися, що чужинці принесуть хворобу в їхній дім.

В іншому місці, навпаки, було порожньо. Не було навіть мертвих тіл. Зате їм пощастило знайти віз, в який Ден запряг обох коней, і внаслідок цього вдалося рухатися швидше.

Одного разу вони зустріли віз, що рухався назустріч. Люди тікали від страшної хвороби світ за очі.

«Туди не можна, там смерть», — намагалися попередити їх зустрічні.

Не відповідаючи, Ден тільки сильніше підганяв коней.

— Я не можу проїхати повз, — ніби виправдовувався він перед Люком, коли коні по його команді звернули з дороги при під'їзді до замку графа.

Люк погодився залишитися з кіньми. Ден розділив свою смарагдову настойку на дві частини й половину залишив йому:

— Ще кілька днів і можна пити нову.

Нова настойка зберігалася окремо, надійно запакована разом з росою трьох озер серед інших речей.

Ден не зупинився ні на мить. Він легко знайшов місце, де мав бути вихід з башти привидів. Вихід знову завалили камінням. Але хіба було це каміння для нього перешкодою? Ден розкидав його на одному диханні. Не роздумуючи, кинувся у темряву підземелля, спотикаючись об виступи на нерівній підлозі.

Ось і двері. Поворот ключа, і далі знову темрява. Коли Ден блукав тут уперше, на стінах горіли смолоскипи.

Кімната була порожня. Камін — холодним. Двері зачинені. Від відчаю Ден ударив у двері кулаком.

Назад він ішов куди повільніше.

Повернувся в настільки пригніченому стані, що Люк ледве витяг з нього кілька слів.

— Ми заїдемо в центральні ворота, — запропонував він.

— Марно. Якщо вони не сховалися у вежі...

— Ми заїдемо в центральні ворота, — наполіг Люк і потягнув коней.

Ден поплентався слідом за візком.

Ворота стояли відчиненими навстіж. Двір – порожній. Ні охорони, ні слуг. Хоча мертвих тіл також не було.

«Вони могли виїхати», — промайнула думка, яка надала трохи надії.

Ден зайшов до однієї зали, другої, пройшовся коридором, піднявся сходами.

У вибитих вікнах свистів вітер. Всюди валялися рештки колишньої розкоші — свічники, розламані стільці. Замок не тільки спорожнів, а й виявився пограбований. Величезні вікна великої зали, які завжди були завішані шовковими портьєрами до самої підлоги, тепер зяяли пусткою. Сонце сліпило очі, і Ден знову вийшов у коридор.

Він не зміг повернути у бік кімнати Ніколетти. Іти туди було вище його сил. Він пішов у бік покоїв графа, сам не знаючи чому.

У загальній тиші кожен крок відгукувався луною.

Якоїсь миті здалося, що його хтось гукнув.

— Гей! Хто там блукає?

Це був її голос. Голос луною пронісся коридором, і Ден подумав, що це галюцинації, і він сходить з розуму.

Але голос пролунав знову:

— Том, це ти?

Голос лунав з відчинених дверей у покої графа.

Він уже підходив до цих дверей, як на виході з кімнати графа з'явилася Ніколетта.

— Том, ти лякаєш мене.

Дівчина побачила Дена і скрикнула від несподіванки.

Вона простягла руку, щоб доторкнутися до нього і переконатися, що він не марення.

У відповідь Ден притиснув її до своїх грудей. Там розганялося серце, готуючись вискочити назовні. Вона жива. Здорова. Вовк мав рацію — він відчував це весь час. І це не сон. З цього моменту поруч і назавжди... щоб не сказав Грінхальд чи будь-хто.

— Я приїхав за тобою. Ми їдемо до замку Грінхальда. Там безпечно.

Він говорив тихо, але луна довгого коридору посилювала голос у сотні разів.

Ніколетта уткнулася обличчям у його плече і боялася відірватися.

— Тато хворіє, — прошепотіла вона.

Ден відпустив її та згадав, біля яких дверей вони стоять.

— А ти що тут робиш?

— Я доглядаю за ним.

Ден відсунув її убік і зайшов у покої графа. Той лежав у своєму ліжку в непритомному стані. Чорні плями, кілька крововиливів — сліди чорного мора на його обличчі не залишали жодних сумнівів.

«Дурна гуска...»

— Давно він у такому стані?

— Я не знаю, Ніколетта важко зітхнула. — Все перемішалося. Тато сховав нас у вежі й сам приносив їжу. Але потім він не прийшов, і я знайшла його тут. У нього спочатку була лихоманка, а потім з'явилося ось це.

— Ти не повинна була це робити.

— Він проганяв мене, але сам не міг навіть попити води.

Ден дістав смарагдову настойку і простяг Ніколетті.

— Що це?

— Пий і не питай.

Вона слухняно ковтнула.

— Ще.

Вона зробила ще кілька ковтків.

— Тепер збирайся. — Ден узяв її за руку і потяг геть від дверей, але Ніколета висмикнула руку.

— Він може прийти до тями.

— Він не прийде до тями, він вмирає. Коли з'являються чорні плями — це кінець.

Ніколетта нерішуче зробила кілька кроків слідом за Деном і зупинилася.

— Тато сказав, що коли він помре, ми повинні спалити його тіло.

Ніколетта говорила "ми".

— Хтось ще вцілів?

— Агнія та Том.

— Ми не можемо чекати, поки він помре. Цього на всіх не вистачить. — Він мав на увазі настойку і Ніколетта зрозуміла, але прийняти те, що їй доведеться кинути батька в такому стані, не могла.