Частина 6. Чорний мор. Розділ 3. Повний місяць на верхньому озері

Радісне враження Дена від зустрічі суттєво затьмарилося звісткою про смерть батька і невідому долю матері та брата. Він уважно вислухав розповідь про всі жахи, які довелося пережити його родичам, і поділився своїми враженнями про світ по той бік від Чортового пальця.

Вони допізна сиділи біля великого багаття в центрі селища.

— Тієї кочівної банди більше немає. Ми вистежили їх, — розповідав Люк.

Він говорив голосом, бо тут були ще Марк та Альберт.

— Ті головорізи були серйозною силою, — не втримався, щоб не вставити в розмову своє слово Грінхальд.

— Нам дехто допоміг.

— Мій вовк? — Ден мало не підскочив на місці.

Виявилося, що Люк, Ріхард, Марк і Альберт, дійсно були рабами на каменоломнях, але вони втекли до того, як Ден з'явився там. Оскільки місця навколо каменоломень були безлюдними, вони вирішили не йти далеко. Забралися якнайглибше в ліс, влаштувалися біля невеликого джерела і жили там якийсь час, відновлюючи сили.

Там вони й зустріли вовка. Вовк приголомшив їх свою пропозицію допомогти переслідувати кочівних розбійників. Вовк не тільки знайшов собі подружку. Вміло обвівши собак під час погоні, він заслужив повагу нової зграї, і інші вовки пішли за ним.

Проти звірів розбійники виявилися безсилими — їх переміг страх перед вовками. Лише небагатьом вдалося втекти.

— Ніколи собі не пробачу, що дозволив їм забрати Лейлу. Вони застали нас зненацька. У нас не було потрібної зброї. Я думав, що втратив її назавжди, — корив себе Люк.

— Ми були не готові до того, що від людей можна очікувати небезпеки, — сказав Ріхард.

— А від вовка — самопожертви заради людини, — додав Люк.

— Він загинув? — насторожився Ден.

— Ні, щойно вчує тебе, примчить швидше за вітер.

Ден не міг повірити своїм вухам. Невже його вовк тепер у долині? А де ті, інші вовки, колишні вороги?

— Інші теж тут, але їх виявилося менше. Тож ми можемо дозволити собі жити в долині, — сказав Люк і підкинув у вогонь кілька полін. — Я повернуся і заберу її. — Він згадав про Лейлу.

Грінхальд більше мовчав. Ці люди були рідними для Дена. Вони раділи його появі, переживали за нього, співчували. Він же, Грінхальд, виявився для них «чужим». Більш «чужим», ніж Марк та Альберт. Люди пішли б за Деном.

“У ньому є щось, чого немає в мені, — подумав Грінхальда. — Чи потрібна йому сила духу? І чи не час покинути цей світ і піти за Сивіллою?”

Замислившись, Грінхальд забув, що поруч є люди, які можуть чути його думки. Він відчув, що розмова затихла, і всі дивляться на нього.

— Зберігач — ви, — порушив загальне мовчання Ден. — Якби можна було, я б взагалі відмовився від цього духу. — Як завжди, його слова були непереконливими для Грінхальда. — Без вас я роблю багато помилок. Я не знаю і десятої частини того, що ви знаєте. "Що ж ще?" Я не хочу, щоб ви вмирали. Я... Ми надто багато втратили. І тепер, коли все може змінитись на краще, я не дам вам це зробити.

Грінхальд іронічно посміхнувся і попросив Ганну показати йому, де можна прилягти поспати.

Що Ден міг розповісти всім про Грінхальда?

— Він змінився, коли потрапив у нашу долину, — сказав він перше, що спало на думку. — Він дуже сильний і справжній зберігач. Лише дуже самотній.

***

Як і припускав Люк, вранці з'явився вовк — зі сходом сонця, коли всі ще спали. Він з'явився б і вночі, але вночі його могли б переплутати з чужим.

Його голос Ден міг би впізнати серед сотні інших вовчих голосів. Ден стрепенувся і спочатку подумав, що йому наснилося виття його вовка. Але той покликав знову, і Ден стрімголов вискочив зі своєї хатини, де влаштувався на ночівлю.

Вовк чекав за воротами. Побачивши Дена, він кинувся йому на плечі й мало не повалив на землю. Зовні вовк став ще більшим і сильнішим. Хоча по суті це був його вовк, той самий, який не втримався та лизнув, намочивши язиком половину обличчя.

— Ти знаєш, я це не люблю, — витираючись, вигукнув Ден, але його усмішка не стала після цього менш осяйною. — Я чув, у тебе нова зграя?

— Ідемо, я тебе познайомлю.

Ден не одразу наважився піти, треба було хоча б когось попередити. Він обернувся у бік селища і побачив Грінхальда. Той стояв біля воріт, згорблений і насуплений. Іншим часом Ден здивувався б: ще тільки світало, що Грінхальду робити в таку рань на виході з селища? Чи він стереже його? Але радість зустрічі з другом не залишала часу на сумніви.

— Я ненадовго, — сказав він Грінхальду.

— До повні залишилося два дні, сьогодні й завтра, — промовив наставник у своїй звичайній суворій манері.

— Я встигну, — Ден повернувся до вовка. — Це далеко?

— Моє лігво у верхніх печерах. Але зараз ми полюємо неподалік.

— Я сьогодні повернуся, — пообіцяв Ден і, не чекаючи реакції Грінхальда, зник з поля зору вслід за вовком.

***

Тепер у вовка була родина: вовчиця та четверо вовченят. А ще — ціла зграя, що обрала його ватажком.

Вони зустріли Дена насторожено, але, загалом, приязно.

— Я знав, що ти хотів повернутися в долину і зібрати тут усіх своїх, — пояснив вовк появу в цих місцях його зграї. — До того ж тут хороше полювання та немає чужих людей. Я радий, що ти тепер теж будеш тут жити.

Ден сидів на поваленому вітром стовбурі дерева і спостерігав за вовченятами, які забирали один в одного палицю, змагаючись у спритності й силі.

— Я ненадовго, — пояснив Ден. — Мене чекають. Ми прийшли за росою трьох озер і відразу ж назад.

— У тебе з'явилася подружка? — здогадався вовк.

— Мене чекає Лейла та Артур, і хотілося б вірити, що й вона теж. Як ти дізнався?

— Я вже казав, що я менше думаю, але більше відчуваю.

— Тоді скажи, може ти відчуваєш, з нею все в порядку?

— З нею буде все в порядку, коли ти будеш поруч.

— Я навіть не знаю, чи жива вона.

— Вона буде жива доти, доки ти не переконаєшся у зворотному.