Частина 6. Чорний мор. Розділ 2. "Свої"

Минув час, холоди почали спадати, і, нарешті, Ден дочекався моменту від'їзду. За розповідями Дена Грінхальд приблизно уявляв, наскільки далеко знаходиться перевал, через який можна потрапити до долини Трьох озер. Він прорахував потрібний час з огляду на всі можливі затримки й призначив день відправлення.

Збираючись, Ден хвилювався як ніколи. Він до такої міри заточив ніж, що до нього не можна було доторкнутися. Кілька разів переглянув усе, що треба було взяти з собою. Почувши про від'їзд Дена, прибіг Артур і став просити взяти його з собою.

Ден намагався пояснити йому, що все вирішує Грінхальд, а він точно не дозволить. Артур засмутився. Щоб хоч чимось втішити, Ден вирішив подарувати йому меч Ніколетти. Весь цей час він ховав цей меч від сторонніх очей, — не хотілося, щоб особистий вензель графа потрапив комусь на очі. Але минув час, пристрасті з приводу графа вщухли. Як бойова зброя цей меч для людей Гюнтера не мав ніякої цінності, тому що виглядав майже дитячим, і забирати його в Артура не стали б.

— Я залишаю тебе замість себе. Ти повинен охороняти наш дім, берегти Лейлу та її малюка, — майже урочисто і намагаючись бути серйозним, сказав Ден. — Я віддаю тобі цей меч, сподіваючись, що ти з честю носитимеш його.

Артур обімлів. Узяв тремтячими руками меч, не вірячи своєму щастю. Він неодноразово на нього поглядав, поки вони добиралися до замку Грінхальда разом з Лейлою та її сином.

— Він тепер мій?

— Звичайно. Не втрать.

— Я ніколи не втрачу.

Перше замішання пройшло, і ця обіцянка прозвучала щиро і серйозно. При цьому в думках Артура проскочило і дещо ще, що не могло пройти повз мозок Дена. «Тим більше тут такий знак, як на моїй персні».

— Що? — мимоволі вирвалося у Дена. — Він швидко зрозумів свою помилку і постарався її виправити: — Там на руків’ї особистий вензель графа Зальцького. Цей меч раніше належав його дочці.

— Угу, — сказав Артур, ще раз уважно розглянувши зброю.

Ден чекав, що Артур знову подумає про вензель, але думки перемкнулися:

— Я все одно буду за тобою сумувати.

— Я теж. А що за перстень у тебе є? — Ден все-таки не втримав свою цікавість.

Артур злякався:

— У мені немає жодного персня, — сказав він і потяг праву руку до кишені.

— Ти раніше мені не брехав, здивувався Ден. — Ти таки примудрився щось вкрасти? У Грінхальда? «Чи став би граф розплачуватися з Грінхальдом своїми фамільними коштовностями?»

Від того, що Ден його запідозрив у крадіжці, Артур почервонів і випалив:

— Він мій! Я його не крав!

Він засунув руку в праву кишеню штанів і міцно стиснув у кулак те, що там лежало.

Після чого Артур кинувся до виходу з кімнати Дена, але той встиг перегородити йому шлях, схопивши за плечі.

— Я вірю. — Артур вивертався, але Ден тримав його міцно: — Я вірю, заспокойся.

Тільки зараз Ден второпав, що він раніше бачив, як Артур щось ховає в кишені. Він намагався згадати, коли це було. В першу їхню зустріч! Ден тоді теж подумав, що це якась коштовність, яку Артур вкрав на ярмарку. І, можливо, за яку його тоді мало не вбили.

Але він не крав його. Виходячи з реакції Артура, це було очевидно.

Тим часом міцна хватка Дена подіяла, і Артур перестав вириватися. Натомість на його очах з'явилися сльози.

Ден відпустив його.

— Пан Гюнтер сказав, що приб'є мене. І забере. Якщо я комусь розповім.

Ден був і сам не радий, що зачепив Артура за болюче.

— Він мій... слово честі... у мене більше нічого не залишилося. — Артур схлипував і тер очі, не збираючись заспокоюватися.

— Покажи, я не заберу і не скажу Гюнтеру. — Ден простяг руку відкритою вгору долонею.

Все так само схлипуючи, Артур витягнув великий золотий перстень і поклав Дену на долоню.

На персні чітко проступали обриси вензеля графа.

— Звідки він у тебе?

— Я не пам'ятаю, приречено опустив голову Артур.

«Гюнтер усе знає. Чому він не забрав перстень собі?» — промайнула думка.

Ніби відчувши, що Ден думає про Гюнтера, Артур прошепотів:

— Не говори пану Гюнтеру, будь ласка. Не питай нічого в нього. Він здогадається, що це я розповів тобі.

Ден простяг Артуру його коштовність назад, і той швидко сховав перстень в кишеню.

«Він просить — не підставляй мене, як ти це недавно зробив. Справді, варто зробити найменший натяк у розмові з Гюнтером, і я знову підставлю Артура».

— Це належало комусь з твоїх рідних?

— Мабуть, я не пам'ятаю. Я пам'ятаю, як мене знайшов Гюнтер. А що до цього було не пам'ятаю.

— Коли я повернуся, ми знайдемо і твою родину, — пообіцяв Ден. — У тебе, крім батьків, міг хтось бути? «Я знову обіцяєш те, в чому не впевнений». Ми будемо шукати, разом.

Артур щиро вірив йому.

— А якщо пан Гюнтер поїде звідси, і ми не зустрінемося більше?

— Якщо Гюнтер збереться їхати, ти сховаєшся.

— Він знайде.

— Попросиш Лейлу, і вона тебе сховає.

— І я залишуся з вами?

— Ти й так з нами.

Цих слів було достатньо, щоб сльози висохли й на обличчі Артура знову засяяла усмішка.

«Якщо під час моєї відсутності сюди проникне хвороба, я більше його ніколи не побачу». — Від цієї думки у Дена похололо всередині, і він міцно притис Артура до себе на прощання.

З Лейлою довелося попрощатися швидко, тому що поруч стояв Конон, та й малюк Люк вередував.

«Я чекатиму тут, щоб не сталося», — сказала йому наостанок Лейла.

«Я повернуся сюди, чого б мені це не коштувало», — відповів їй Ден.

***

Два мандрівники на конях, один — згорблений і сивий, другий — молодий і стрункий, рухалися курними дорогами, намагаючись не заїжджати в поселення. Вони ночували просто неба і перебивалися дрібною живністю, яку Ден міг підстрелити.

В селища заходити було страшно.

Вони заїхали один раз, і цього виявилося достатньо, щоб уявити, до чого може призвести чорний мор. Двори — порожні, скрізь — безліч мертвих людей, яких не ховали, тому що ховати не було кому, і безліч чорних щурів, що бігали по тілах померлих і шурхотіли в хлівах у пошуках залишків зерна. Мекала виснажена від голоду худоба, яку не було кому нагодувати і напоїти. Рискали голодні собаки, шматуючи трупи тварин і людей.