Частина 5. Змова. Розділ 4. Повернення

Світало, коли Ден ледве тягнучи ноги й важкий меч за собою, пробрався до яру, в якому залишив Артура. Далися взнаки дві безсонні ночі, сповнені потрясінь.

Артур міцно спав, згорнувшись калачиком під теплою курткою Дена.

Сил вистачило тільки на те, щоб забрати з його руки ніж. На межі притомності Ден звалився поряд з Артуром і заплющив очі.

Прокинувся, коли сонце стояло високо. Артур встиг розпалити багаття і грівся. Помітивши, що Ден заворушився, він радісно схопився.

— Я підігрію куріпку на вогні. — І поліз у кут укриття за згортком.

— Ти нічого не їв? — спитав Ден, розминаючи руку, що затекла.

Як страшний сон згадалися події минулої ночі.

— Я тебе чекав, — Артур витягнув пакунок і поніс його до вогню.

Куріпка явно не завадила. Поївши, Ден відчув приплив сил і здатність будувати план наступних дій.

Добре, якщо банду Гюнтера знищили, а якщо ні? У будь-якому випадку після невдалої спроби нападу на замок, вони повинні податися геть.

Чого досяг він? Грінхальд за ґратами, поговорити з ним не вдалося. Граф живий і, напевно, злий ще більше. Єдиним плюсом була зустріч із Ніколеттою і те, що якби не він, страшно подумати, що було б з нею. І ще записка для Грінхальда. Тепер треба було чекати на відповідь.

Ден обіцяв відвезти Лейлу та її дитину якомога далі від цих місць і забезпечити їм безпеку, але, як і раніше, не міг це зробити. А що робити з Артуром? Він за віком ще менше, ніж був Ден, коли залишився один, але у Дена був вовк, і які-не-які навички виживання. Артур у цьому сенсі виглядав доволі безпорадним. Його вчили красти, але в цій науці, судячи з усього, він не досяг успіху. Зате він був абсолютно чистий, як Ніколетта. Їхні думки та вчинки майже завжди збігалися, і це робило їх беззахисними. У Ніколетти є батько. У Артура немає нікого.

Артур з апетитом догризав кісточки та був на сьомому небі від щастя, а у Дена з'явилося відчуття, що він звалив собі на плечі важкий мішок.

***

На заїжджий двір вони повернулися надвечір. Відчувши Дена, кінь вітально заіржав у стайні. Ден переконався, що кінь ситий і напоєний, дякуючи господареві заїжджого двору, а потім уважно оглянув усе довкола у пошуках слідів можливої появи тут людей Гюнтера. На його щастя все було як завжди, а назустріч бігла сяюча Лейла. Вона помітила поряд з Деном Артура.

"Хто це?"

— Це Лейла, — звернувся Ден до Артура. — Я тебе казав про неї. Вона німа, але все чує.

«Його звуть Артур, він допоміг мені й житиме з нами».

Лейла оглянула Артура з голови до п'ят: «Він не наш».

— Він наш і житиме з нами, — сказав Ден голосом.

Поки день добіг кінця чутки про події цієї ночі в замку встигли доповзти до заїжджого двору.

Казали, що хтось зробив замах на життя графа Зальцького, але той «відбувся легким переляком» і раною на плечі. Оскільки «граф продав душу дияволу», нікого не здивувало, що замах не вдався.

Із замку поспішно виїжджали гості. Ціла низка з возів і карет рухалася дорогою, намагаючись якнайшвидше залишити позначене смертю місце.

Подейкували також, що граф власноруч стратив очільника своєї охорони. І ще влаштував тортури вартовим, яких запідозрили в зраді.

Господиня заїжджого двору скоса поглядала на Дена. Позаминулої ночі вона бачила його в закривавленому одязі й подумувала про його причетність до розбійників. І господар, і господиня знали, що його і цієї ночі не було на місці, що значно підживлювало підозри.

Незабаром після повернення Дена на заїжджому дворі з'явилася літня жінка з листом від Ніколетти. Ден розраховував побачити почерк Грінхальда, але почерк був інший.

«Грінхальд зник», — написала Ніколетта.

Він скористався переполохом і звільнився, чи його відпустив граф?

Ден став збирати речі й повідомив Лейлі, що рано-вранці вони їдуть. Він вирішився все-таки повернутися до замку Грінхальда. Точніше, завезти туди Лейлу та її дитину. Можливо, і Артура. Він сподівався, що вмовить Конона, який був залишений наглядачем, їх притулити, хоча б на зиму. Поки вони дістануться, можуть настати холоди. Що робитиме сам, він ще уявляв.

Якщо Грінхальд зник, раптом він теж повернувся?

Господар їх від'їзд сприйняв з полегшенням. Він продав Дену один зі своїх возів, тільки б граф і його не запідозрив у зв'язках з бандою.

Лейла насилу погодилася їхати. Її лякала невідомість і довга дорога.

З нею і господарі не поспішали розлучатися. Після того, як господиня побачила вночі Дена у кривавій сорочці, йому довелося зізнатися, що знає Лейлу. Ден пообіцяв, що забезпечить безпеку їй та її дитині.

Господиня навіть заплакала при розлуці. Виявляється, вона прив'язалася до маленького Люка. Той тяг до неї ручки й безтурботно посміхався, а коли віз від'їхав, навіть розплакався.

Після купівлі візка мішечок з грошима помітно зменшився. Лейла мала що одягнути холодної пори, для малюка господиня віддала теплу ковдру. Артур же був майже роздягнений. За останні дні різко похолодало, а він був у тому, в чому втік від Гюнтера — легкі розірвані сандалії, потерті у всіх можливих місцях штани та сорочка. Одяг Дена був на нього великий, та й у самого Дена не було куди розгулятися.

Виникла потреба заїхати в місто і купити одяг.

Віз викотився на кам'яну бруківку міста, коли сонце наближалося до обрію.

Постало питання про нічліг. Ден спочатку подумав про занедбаний будинок на околиці, що колись був притулком Гюнтера під час ярмарку. Але побачивши реакцію Артура на його плани, змінив рішення. Артур весь затрусився від страху і тихо промимрив, що переночує на возі. Видно було, що з Гюнтером його пов'язують не найкращі спогади. Була до того ж і певна можливість зустріти там самого Гюнтера, що й Дену не було б на радість.

Вони стали проситися на нічліг і в перших трьох домівках отримали відмову. Люди боялися пускати до себе в будинок чужих.

З четвертого будинку вийшла молода жінка і на прохання Дена переночувати, хоча б для Лейли з дитиною, вказала на халупу, де зберігалася солома. Лейла в черговий раз подумала, що вона даремно погодилася їхати, і винно подивилася на Дена, бо йому від її думок стало зовсім погано.