Частина 5. Змова. Розділ 3. Посланець

Передусім Ден під'їхав до таємного виходу з башти привидів. Той був вільний від каменів, що ще раз підтвердило, що розбійники повинні зайти в замок саме тут.

Прослизнув у щілину між валунами, що служила входом у підземний хід. Пройшов вузьким коридором, звикаючи до темряви, і незабаром уперся в зачинені дубові двері, що і слід було очікувати. Кілька разів смикнув за лямку дверей, постояв у роздумі й рушив у зворотному напрямку.

Іншого входу, окрім як через центральні ворота, він не знав.

Попередити Ніколетту про небезпеку і знайти Грінхальда. Але якщо він скаже Ніколетті про замах, що готувався на членів її сім'ї, як вона вчинить? Вона все одно попередить батька. Тоді з таким же успіхом він може йти прямо до графа. Проте якщо він зараз під'їде до воріт і скаже, що повинен побачитися з графом, його напевно проженуть. Якщо він скаже охороні про можливий напад — теж не буде очікуваного результату. Швидше за все, його відразу вб'ють, бо охорона підкуплена.

Він уже виїжджав на дорогу, що безпосередньо вела до входу в замок, як по ній пронісся вершник, піднімаючи стовп пилу.

Під'їжджаючи до воріт, вершник голосно закричав, так що Ден виразно почув: «Лист пану Зальцькому!» Ворота відкрилися, і вершник безперешкодно проник усередину.

Ден пригальмував коня. Потім розвернувся і з'їхав з дороги.

Добре, що він взяв папір і чорнила. Він збирався писати записку Ніколетті або Грінхальду залежно від обставин, але напише лист графу.

Спішився, дістав перо і папір і задумався про те, що напише. Треба було врахувати, що охорона може прочитати записку. Ден сумнівався, що хтось з солдатів, які стояли на варті, умів читати, але все одно, якщо написати в ній про загрозу, результат може виявитися таким же жалюгідним,— не встигнеш зробити кілька кроків, як прикінчать.

І він написав: «Подавець цього листа має важливе повідомлення для графа Зальцького особисто».

Ден згорнув листа і відчув, як тремтять руки. Ніби перед неминучою зустріччю зі зграєю агресивних вовків. Невже навіть у такій ситуації, коли Ден можливо цим рятує його життя, від графа слід очікувати небезпеку?

«Він може зробити це», — говорило передчуття.

«Якщо ти передумаєш, я назавжди зникну з твого життя», — говорили сірі очі.

«Хіба є інший вихід?» — питав розум.

Він міцно затиснув листа в руці, скочив на коня і погнав його зі всього духу в бік воріт, щоб не передумати.

На воротах вартувало четверо охоронців. Його впустили й зажадали листа.

Ден зліз з коня і простягнув сувій одному з вартових. Той не став розгортати сувій, але й віддавати Дену не поспішав. Підозріло оглянув прибулого і звелів віддати меч.

«Що це за гонець зі зброєю?» — у нього закралася підозра, але тут же сам він себе і заспокоїв: «Йому років п'ятнадцять, безпечний».

Меч довелося віддати.

— Чекай тут, — сказав вартовий і розчинився серед людей, якими був переповнений двір.

Тут стояло загальне збудження та суєта. Було багато прислуги. Десь здалеку линула музика, переплітаючись з шумом веселощів та гомоном народу. Тут же неквапливо походжали військові, групами і поодинці. Серед гостей яскраво виділялися декілька вельмож, одягнених у розкішні костюми та прикрашені дорогоцінними прикрасами. Гості поважно віталися один з одним. Ден вгледівся, чи немає серед них графа або Грінхальда, але нікого не впізнав.

Декілька десятків сердець билося стриманим ритмом очікування початку урочистостей. І тільки у Дена це очікування супроводжувалося тривогою.

Він удав, що зацікавлено розглядає стіни та вікна, ніби бачить усе вперше. Але як же тут усе було знайоме! Холод пробіг тілом. Ці кам’яні стіни майже рік були його в'язницею, і тепер знову зачинена брама за спиною.

Добре, що прислуга стурбована справами, і на нього не звертають уваги.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж вартовий повернувся. Він дав знак Дену йти за ним.

Вони йшли у бік покоїв графа, але коли вже були близько, повернули праворуч.

Ден мимоволі зупинився. Охоронець помітив це і ще раз вказав йому у бік правого коридору. Ден повернув за ним.

Зайшли до кімнати, де Дена очікувало двоє чоловіків. Один сидів у широкому кріслі, другий стояв біля вікна. Обидва мали при собі зброю.

— Про яке повідомлення йдеться? — спитав той, що стояв біля вікна.

— Мені наказано передати особисто графу.

Ден почув свій голос наче здалеку. "Заспокоїтися". Він не припускав, що так хвилюватиметься. Що з ним? Він боїться. Ден явно від себе такого не очікував. Зібрався з силами й повторив більш впевненим голосом:

— Це важлива інформація, яку я повинен передати особисто графу. — Зробив наголос на останніх двох словах.

— Його вельможність зараз зайнятий.

— У такому разі я зачекаю.

«Гаразд, — подумав чоловік, що розмовляв з ним, — доведеться доповісти».

— Присядь, я покличу графа, — показав він на лавку.

Ден сів, намагаючись зберігати незворушний вигляд. Вартовий пішов і Ден залишився з тим, хто сидів у кріслі. Почув від нього:

— Хто тебе прислав?

— Людина, яка хотіла б, щоб його ім'я залишалося невідомим, — відповів Ден.

У відповідь той тільки гмикнув.

«Я в лігві зграї, — мимоволі знову спало на думку, від якої побіг холод по тілу. — Зараз прийде ватажок». Чому, коли він учора був у Гюнтера в достатньо плачевному становищі, подібні думки не виникали?

“Ватажок відчує страх.”

Ден не встиг додумати, бо увійшов граф Зальцький.

До його веселого настрою додалося щире здивування, коли він побачив Дена.

— Оце так сюрприз! Це подарунок до свята?

Назвавши Дена подарунком, він викликав у ньому ще більшу бурю емоцій, яку ледь вдалося стримати.

— Ваша вельможність, я повинен вам сказати щось без свідків.

Ден підвівся з лавки, роблячи ввічливий уклін, як того вимагали правила етикету.

Крім нього та графа в кімнаті залишалася третя людина. Коли зайшов граф, той підвівся з крісла.