Частина 5. Змова. Розділ 2. Рудий

До свята залишалося два дні, а народ усе прибував та прибував. У бік замку рухалося безліч карет, вершників, возів. І як бджоли на мед, на скупчення людей прилетіли люди Гюнтера.

Ден, як завжди, зайшов у шинок послухати останні новини й побачив Рудого. Його не можна було не помітити. Треба визнати, що він був майстром своєї справи. На очах у Дена він витягнув гаманці у двох п'яних роззяв і подумував про те, як би щось стягнути у господаря закладу. Такі плани Рудого були неприємні Дену. Хазяїн свої гроші заробляв чесно. Ці люди прихистили Лейлу й добре ставилися до неї та її дитини, так що Ден вирішив порекомендувати Рудому «полювати» десь в іншому місці.

Ден пішов до виходу так, щоб пройти повз Рудого.

— Привіт Гюнтеру, вийдемо, — кинув, проходячи повз нього, щоб ніхто крім Рудого не чув.

Рудий здивувався. Він не впізнав Дена, але, заінтригований згадкою імені Гюнтера, пішов за ним.

Ден вибрав малолюдне місце на задньому дворі та зупинився, розвертаючись до Рудого.

— Яким вітром? — запитав Ден.

— Тобі то що? Хто ти такий? — Рудий озирнувся на всі боки, розраховуючи свої шанси на той випадок, якщо доведеться бігти або битися.

Битися Дену не хотілося, але все ж таки прийшла думка про те, що добре, що він завжди тримає ніж при собі.

— Я бачив, як ти стягнув два гаманці, — сказав він уголос. — Про господаря забудь. Якщо в нього щось пропаде, нарікай на себе.

Але Рудий виявився не з тих, хто швидко здається.

— І що ти зробиш? — прошипів він загрозливо.

— Видам тебе натовпу.

«Не почують, коли свисну», — подумав Рудий про своїх спільників. На щастя Дена на заїжджому дворі в цей час інших людей Гюнтера не спостерігалося. Але Рудий не відступав:

— Видаси — тобі не жити!

Довелося діставати ніж. За мить він опинився біля горла Рудого. Відчувши холодне лезо біля шиї, той приголомшено округлив очі.

«Нарешті страх». — Ден побачив в цих очах те, чого домагався.

Рудий був значно спритнішим у крадіжці, ніж у здатності справлятися зі зброєю. У нього теж був ніж.

— Навіть не думай, — Ден штовхнув його так, щоб той уперся в стіну й щільніше притиснув ніж до шиї.

Рудий ще більше злякався.

— Пусти, — прошипів він. — Прийдуть наші, і ти пошкодуєш.

Ден відпустив.

— Гюнтер не стане зв’язуватися зі мною, адже я теж не один. Він розумна людина. Я не заважаю вам, ви — даєте спокій шинкарю.

"Я зайшов на територію іншої банди", — подумав Рудий.

— Ти зайшов на чужу територію, — підтвердив його думки Ден.

— А ти вмієш переконувати, — одразу змінився настрій Рудого. Напруга спала, і на його обличчі з'явилося щось подібне до усмішки: — Кривий Джон? Чи Маркус?

«Не маю уявлення, хто такі Кривий Джон і Маркус», — подумав Ден і мало не сказав це вголос. Вийшла затримка.

— Це не твоя справа, — Ден вирішив зіграти роль до кінця. — Це моя територія, і я тут полюю. Як і раніше намагаючись усміхатися, Рудий розвів руками та став задкувати, показуючи своїм виглядом відсутність усіляких претензій і думаючи тільки про те, як швидше доповісти Гюнтеру про те, що сталося.

***

Наступного ранку, тільки-но Ден вийшов у двір, як двоє здорованів скрутили йому руки за спину. «Підеш з нами», — прогарчав один з них.

Шанси викрутитися зійшли нанівець, і Ден підкорився.

"Добре хоч гроші з собою не взяв", — подумав він.

"А раптом це люди графа?" — закрався сумнів, але швидко розвіявся. Зв'язавши руки, його кинули на візок і повезли у протилежний бік від замку.

Гюнтер влаштувався у невеликому ліску неподалік. Безліч возів та коней. Ден нарахував близько двадцяти дорослих чоловіків та кілька жінок. Він не очікував, що людей Ґюнтера буде так багато.

Він знову стояв перед ним, але цього разу зі зв'язаними руками.

Гюнтер сидів на дерев'яному кріслі.

"Він, мабуть, возить його з собою", — подумав Ден. Йому здалося, що в цьому ж кріслі ватажок розбійників сидів і в минулу їхню зустріч.

Гюнтер уважно розглядав його. Він впізнав Дена і здивувався зустрічі. «Це безмежна дурість і нахабство чи реальна невідома сила, якою треба остерігатися?» — думав Гюнтер.

"Попався", — подумав Ден.

Двоє здорованів, що привезли Дена, стояли поруч в повній готовності по першому маху руки ватажка скрутити в’язи бранцю.

Гюнтер підійшов і витяг у Дена з-за пояса його ніж.

— А цей ще краще. — Він згадав, що один ніж він у цього хлопця він вже забрав.

Гюнтер приставив ножа до шиї Дена праворуч біля мочки вуха і провів лезом зверху вниз — легко, він не збирався вбивати, його цікавила реакція.

«Як вгадати, що сказати?”

Треба було якось викручуватися.

“Тільки не показати страху. Як тільки Гюнтер відчує хоч якусь слабкість, він втратить до мене інтерес, а це буде рівносильним смерті».

Помітивши кров, один з тих конвоїрів-здорованів скривився і відвернувся.

— Ваші люди бояться крові? — спитав Ден, намагаючись не відривати погляду від Гюнтера.

Гюнтер кинув погляд на здорованя.

Тим часом кілька людей зібралося навколо спостерігати за тим, що відбувається. Прокотився легкий смішок. Здається, Ден виявився правий.

— Він зазвичай скручує шию своїй жертві, бо не любить дивитися на кров, — Гюнтер знову повернувся до Дена. — А в тебе гострий ніж, де взяв?

— Зробив сам.

Ден відчував, як стікає тепла крапля крові по плечу, намагаючись оцінити, наскільки глибоким вийшов поріз.

— І цей? — Гюнтер дістав його ніж, відібраний під час минулої зустрічі, який Ден майстрував ще в долині Трьох озер.

Ден кивнув і відчув, що цівка крові посилилася. "Не можна рухати шиєю".

— Чудова зброя, — похвалив Гюнтер, відійшовши вбік. І знову обернувся до Дена: — Хто ти?

Ден не знав, що відповісти. До нього було звернено багато цікавих поглядів.

«Добре тримається», — думав один з них.