Частина 5. Змова. Розділ 1. Лейла

Ден переслідував конвой, який забрав Грінхальда, намагаючись залишатися на безпечній відстані. Якби хтось запитав — навіщо він це робить, він до ладу не зміг би пояснити. Зрозуміло, що конвой везе Грінхальда в замок графа Зальцького. Грінхальд живий. Одного разу навіть вдалося його побачити. З ним обходилися відносно нормально — принаймні Ден бачив, як йому давали пити. Грінхальда доставлять у замок, а він що робитиме, коли упреться носом у кам'яні стіни? Там його знала кожен собака — у прямому і переносному сенсі. За рік життя в замку графа Зальцького в обличчя його знала вся прислуга, а собаки, які вели його до лісової річечки, знали за запахом.

Сяде під стіною і чекатиме, коли Грінхальда відпустять?

За два дні шляху, перебиваючись на осінніх ягодах і сирому м'ясі дрібних пташок, багаття розпалювати він не наважувався, щоб не бути поміченим, Ден сильно вимотався. Живучи у Грінхальда на всьому готовому, він відвик від дикого життя. Давалася взнаки й невизначеність його становища. Вказівок щодо того, що робити при такому розвитку подій, Ден від Грінхальда не отримав. Грінхальд його демонстративно вигнав. Усі лишилися. Як би вони сприйняли «несподіване» повернення Дена? Він не уявляв своє повернення без Грінхальда.

Дену пощастило залишитися непоміченим. Він простежив за конвоїрами Грінхальда до самого замку, і тільки переконавшись, що вони в'їхали у ворота, розвернув коня назад. Дорогою вони проїжджали невелике село, в якому Ден помітив заїжджий двір. Лісів навколо замку майже не було. Все більше голі після зібраного врожаю поля та луги, на яких пасли корів і коней. Сховатися було зовсім ніде. Та і розміщуватися просто неба не було необхідності, — важкий мішечок з монетами відтягував кишеню. Він вирішив зупинитися на заїжджому дворі.

Назустріч йому вийшов господар — огрядний чолов’яга з великими руками. Як і належить господареві заїжджого двору, він розплився в усмішці, помітивши пристойного клієнта. «Статний молодик, добре одягнений, у коня багата збруя».

Дена влаштовувала така оцінка його зовнішнього вигляду. Він спішився, недбало передав господареві повіддя і зайшов у двір. Двір був великий, але майже порожній — одна карета і два вози. Мабуть, постояльців було небагато. «Чим менше очей, тим краще», — подумав Ден і звернувся до господаря:

— Я поживу тут кілька днів. Сподіваюся, у вас знайдеться пристойна кімната?

— Безперечно, пане! — послужливо запевнив господар будинку. — За конем вашим догляну.

Він почав знімати сідло з коня, а з дому тим часом вийшла господиня — не менш пишна жінка з червоним обличчям. Вона запросила Дена в будинок, і він відразу зрозумів причину її червоного обличчя — в будинку стояла нестерпна задуха.

Ден скривився, що господиня сприйняла як несхвальний жест і тому негайно «пішла в наступ»:

— Вам сподобається. Ми маємо прекрасну кімнату на другому поверсі. Ви зможете пообідати. Я сьогодні приготую гусака на рожні.

«Одного з цих?» — Ден помітив кілька лінивих гусей, що лежали під парканом, і проковтнув слину.

— До вечора, — намагаючись не видати свого голоду, кинув їй Ден і став підійматися за господинею сходами.

Кімната справді виявилася непогана. Вікно Ден відразу ж відчинив навстіж, як тільки жінка вийшла. Велике м'яке ліжко. Постільна білизна не така білосніжна, як у замку Грінхальда, але не менш чиста та ароматна.

Недовго думаючи, Ден швидко зняв з себе тільки зброю та взуття і з насолодою плюхнувся на м'яке ліжко. Треба було трохи відпочити та зібратися з думками.

Граф забрав Грінхальда, швидше за все, через Ніколетту. Грінхальд мав рацію, чим здоровіше Ніколетта, тим більше згущувалися хмари над ним. Там, у цьому замку, знаходилося дві найближчі для нього людини, але побачити їх він не міг. Хіба якщо пробереться через підземний хід, ключі від якого лежали зараз у гірській печері на краю долини Трьох озер. Швидше за все, запор на дверях змінили, і ці ключі ні на що не згодні. Пробратися до замку і залишитися невпізнаним уявлялося нереальним. І чи потрібно це робити взагалі? Грінхальд живий. Він не став битися з солдатами графа. Їхати сюди було його вибором. Появу Дена він швидше за все сприйме негативно.

Як сприйме його Ніколетта? Можливо, зрадіє, але що далі? Їх обвінчають, і вони житимуть довго і щасливо в пишному замку графа, який прийме його як сина? У цьому замку, де до Дена навіть слуги ставилися як до речі, як до ляльки, яку підібрали в лісі. Тут у нього не було навіть свого імені. Лялька Майкл покірно виконувала всі дурні та абсурдні накази Агнії, а Себастьян смикав за мотузки як у театрі на ярмарку. Граф спустив на нього собак, і при наступних кількох зустрічах щоразу готовий був власноруч задушити. Якщо він навіть Грінхальда насильно привіз сюди, хоча той врятував його дочку, що можна було очікувати Дену? Довгого щасливого життя з Ніколетою? Окрім іншого, її Ден відштовхнув від себе. Останнім часом вони бачилися тільки за вечерею. За винятком тих двох днів, проведених у лабораторії Грінхальда. Тут вона була вдома, серед своїх рідних, поруч із сестрою і батьком. Тут вона була юною графинею - красивою і статною. Її змінене обличчя Ден при денному світлі й не бачив. Ще, чого доброго, і не впізнає при зустрічі. Ні, звісно впізнає. Сірі очі...

Ден прокинувся від стуку у двері.

— Пане, — зверталася до нього господиня, — вечеря готова. Ви спуститеся?

— Ні, — крикнув Ден через двері. — Принесіть сюди.

Схопився з постелі. Раз вже приготували вечерю, то він проспав бог знати скільки. Цілий день?

Ситно поївши, Ден підійшов до вікна.

З вікна другого поверху обриси замку добре було видно, адже той стояв на відкритій місцевості. Кам’яний мур виглядав непохитним і могутнім, надійно охороняючи замок від небезпек зовнішнього світу і ховаючи світ внутрішній. Виразно виднілася дорога, якою туди-сюди снували вози. Дорога піднімалася вгору, обходячи невеликий пагорб, і зникала за гаєм, який розкинувся неподалік замку. Уздовж дороги виднілося зелене поле, на якому паслося стадо овець.