Частина 4. Ніколетта. Розділ 4. Відчай і порятунок

Вершник швидко віддалявся від замку. Ден вийшов на дорогу, але тільки почув вдалині тупіт копит. Він знову ночував у лісі, тому Грінхальд поїхав не попрощавшись. На скільки днів — не відомо. Отже відлік часу пішов і кожна мить, поки Грінхальд відсутній — на вагу золота.

Ден добіг до мосту перед воротами, потім стишив ходу. Привітався з Кононом і декількома охоронцями, намагаючись не видати свого хвилювання.

На сходах прискорився. Він перескакував через кілька сходинок і зупинився тільки перед дверима Ніколетти.

Серце вискакувало з грудей, і повітря катастрофічно не вистачало.

«Все буде добре, — намагався заспокоїти він сам себе. — Принаймні, їй стане краще».

Він постукав у двері, і, не чекаючи відповіді, відкрив їх. Ніколетта, без вуальки та рукавичок, сиділа біля вікна, схилившись над вишиванням. Побачивши Дена, вона миттєво затулила обличчя руками і схопилася з місця:

— Вийди, будь ласка. Вийди зараз же!

Але Ден не для того прийшов, щоб його прогнали.

— Ідемо зі мною, — рішуче заявив він.

— Вийди! — Суміш сорому і страху переповнювали її. — Вона відвернулася до стіни і готова була злитися з нею, аби це тільки було можливим.

Ден узяв її за руку і з силою потягнув до себе. Вона, як і раніше, однією рукою намагалася закривати обличчя, але другу не обсмикнула.

«Не минуло», — подумав Ден, відчувши знайоме тепло від її долоні, яке перейшло до нього і стало пробиратися все вище до плеча, до грудей.

— Ідемо зі мною, — повторив Ден тихіше.

— Куди? — не повертаючись, прошепотіла Ніколетта.

— У лабораторію Грінхальда.

— Навіщо?

— Я скажу, коли ми будемо там.

— Не дивись на мене, — благала Ніколетта.

Ден відвернувся, не випускаючи її руки.

Ніколетта потяглася за вуалькою і почала розглядатися у пошуках своїх рукавичок, у відчаї розуміючи, що не знає, куди їх поклала напередодні.

— Рукавички не потрібні. Ідемо, рукавички більше не знадобляться.

Якби Ніколетта постійно не відверталася, то злякалася б сильніше, побачивши якою одержимість заблищали очі Дена.

Він відпустив її руку лише тоді, коли спустилися до підземелля. У непримітній з першого погляду ніші в стіні дістав ключ і відчинив важкі дубові двері.

Засвітив свічки. Став швидко збирати на столі все необхідне.

Позбавлення рубців згідно з рецептом було тривалим і болісним. Кожен рубець треба було знову перетворити на рану, обробивши спеціальним розчином, який викликав опік. Потім довго загоювати. Ден вирішив прискорити процес загоєння, використовуючи росу трьох озер. Кілька днів тому перевірив на собі дію розчину, що прибирав рубець. Від однієї краплі розчину шкіра стала розплавлятися, утворивши безкровну рану. Біль пронизав руку до самих кісток. Зі скрипом зубів він обробив рану як у рецепті й капнув краплину роси трьох озер. Біль стих, і рана закрилася протягом дня, залишивши після себе почервоніння як після легкого опіку. Через три дні від неї не залишилося й сліду.

— Ти вип'єш це і заснеш.

Приголомшена його натиском, Ніколетта не могла вимовити жодного слова. Вона взяла простягнутий їй келих і залишилася стояти нерухомо.

«Де ж лягти?» Попри великі розміри, лабораторія була щільно заставлена столами, стільцями, колбами, коробками.

«На столі», — Ден знайшов рішення.

Згріб пакети, що лежали на одному зі столів. Поспішав, пакети розсипалися, довелося збирати.

— Що ти хочеш зробити? — Ніколетта почала приходити до тями.

Тільки зараз Ден зрозумів, що нічого не розповів.

— Ти обіцяв сказати, коли сюди прийдемо. — Голос Ніколетти затремтів. Вона поставила келих на стіл.

— Ти вип'єш це, ляжеш на стіл і заснеш. Через три дні шрамів не буде.

— Ти навчився чаклувати? — у страху прошепотіла Ніколетта.

— Я не умію чаклувати. «Як же переконати?»

— Я спробую спочатку на одній руці, якомога впевненіше постарався сказати Ден. — Якщо все піде нормально, завтра ми зробимо те ж саме на іншій.

— А якщо ненормально?

— Все буде добре, — вкотре повторив Ден, намагаючись заспокоїти не так Ніколетту, як себе. Він знову взяв її за руку і провів іншою своєю рукою по грубій шорсткій шкірі. Йому просто необхідно було тепло її долоні, щоб не зупинитися. — Тільки не кажи «ні».

Ніколетта потяглася за келихом. У її голові скручувався клубок думок, з якого Ден вловив лише деякі нитки: страх померти й бажання померти, надія і відчай, бажання нескінченно ось так стояти в цьому підземеллі поруч з ним і бажання втекти світ за очі. У будь-якому разі рішення було за нею.

Вона взяла келих і випила.

Сонне зілля подіяло дуже швидко. Ден відчув, як обм’якла рука Ніколетти й ледве встиг підхопити її саму.

Укласти нерухоме тіло дівчини на стіл коштувало чималих зусиль. Ден випростав праву руку Ніколетти, повернувши долонею вниз. Трохи відкотив довгий рукав сукні.

Він вперше бачив її руку без рукавички. Горби та шрами покривали зовнішню поверхню кисті майже повністю і поширювалися вгору. Оглянув ліву руку — та була трохи краща. Підняв вуальку, але відразу швидко опустив, ніби дівчина могла зрозуміти, що він розглядає її обличчя. Очі — закриті, дихання рівномірне та спокійне.

"Роботи багато. Хоча б вистачило роси на кисті та обличчя».

Перший шрам розплавився, оголюючи червону криваву поверхню. Мазь. Роса.

«Вона спить і не відчуває болю», — думав Ден, але руки все одно почали тремтіти. «Вона спить, нічого не відчуває і не бачить», — змусив себе заспокоїтися Ден.

Кривава поверхня. Трохи мазі. Роса.

За кілька хвилин кисть Ніколетти перетворилася на одне криваве місиво.

«У мене тільки одна спроба. Коли Грінхальд дізнається, мене до неї більше не допустить, але далі поки не можна».

Він не знав ні те, коли Ніколетта прокинеться, ні те, як швидко змінюватиметься рука. Побоювався, що вийде ще гірше. Не знав, коли повернеться Грінхальд, але був упевнений в одному — інакше вчинити б не зміг.