Частина 4. Ніколетта. Розділ 2. "Правильні" висновки

Минуло близько місяця з того часу, як Ден з'явився в замку Грінхальда.

Стояв незвичайно спекотний день для початку літа. Дену було просто життєво необхідно пірнути з головою в холодну воду озера. Він пройшов через великі ковані ворота — єдиний вихід за межі замку, потім через широкий міст, перекинутий через рів, і хотів було повернути в бік озера, але почув тупіт копит, що швидко наближався.

За весь час проживання у Грінхальда, він вперше побачив, що до замку під'їжджала карета. Були дні, коли Грінхальд їхав у супроводі охорони, не вважаючи своїм обов'язком присвячувати Дена в причини від'їзду. Але щоб у замок хтось приїжджав, він ще не бачив.

Яким же було його здивування, коли в людині, яка сиділа всередині карети, він впізнав графа Зальцького. Мабуть, той його також впізнав, бо провів пильним поглядом, але не став зупиняти карету — вона покотилася мостом і зупинилася біля воріт.

Грінхальд сам вийшов його зустрічати до воріт, низько вклонився. Ден насупився, спантеличившись поведінкою Грінхальда. Зовсім недавно той називав графа бараном.

Ден спускався до озера повний сумнівів. Невже старий вирішив віддати його графу, розчарувавшись у його здібностях стати гідною заміною як зберігача?

Ця думка була абсурдною, але все одно не давала спокою. Можна було знайти багато інших причин візиту графа. Всі землі навколо належали йому, і візит одного вельможі до іншого не повинен виглядати дивно.

Проте Грінхальд не попередив Дена про цей візит, хоча вони сьогодні бачилися кілька годин тому. З розповідей Дена Грінхальд був добре обізнаний у тому, що пов'язувало Дена і графа. Ден виявився випадковим свідком того, що граф Зальцький приховував — його хвора на проказу дочка таємно жила в замку, а Дену ще й пощастило сказати, що її всі вважають мертвою.

Граф і Грінхальд мали дещо спільне, — вони не залишали в живих тих, хто «багато знає».

Ден підійшов до берега озера, але пірнати не став. Згадав, що десь там, на дні, «годує раків» Себастьян.

Набрав трохи води у долоні та вилив собі на голову — хоч якось охолодити розпухлі від спеки й переживань мізки. Може, це саме той момент, коли настав час йти від Грінхальда?

Він не повертався цілий день, але до вечора тупіт копит почувся знову. Цього разу він видалявся від замку. Це означало, що граф, або і граф, і Грінхальд покинули замок.

Повернувся з твердим наміром, якщо граф поїхав, а Грінхальд залишився, — поставити йому кілька чергових запитань.

***

— Що вас пов'язує з графом?

— Те, що й тебе — його таємниця.

Ден відчув, що Грінхальд передбачав таке запитання.

— Зауваж, він тебе впізнав. Навіть намагався мене вмовити тебе придушити. — Грінхальд з цікавістю чекав на реакцію Дена на ці слова.

— І як, на вашу думку, я повинен відреагувати на цю новину?

— Мене цікаво, графа ти теж не вважаєш своїм ворогом?

— А якщо і так, я повинен його вбити, поки він не вбив мене?

— Нарешті я чую правильні висновки, — на обличчі Грінхальда з'явилося щось схоже на усмішку. — Не переживай, поки що він нам потрібен живий.

Ці слова справді заспокоїли Дена.

— Що він тут забув? — все ж поцікавився Ден.

— Ніколетту, — без жодних вагань відповів Грінхальд. — Вірніше, він не забув про неї та періодично приїжджає провідати.

— Ви її ховаєте. — Звичайно, тоді все сходилося. Грінхальд намагався лікувати дочку графа від прокази, а потім відвіз сюди. — І як вона? Вона здорова?

— Скажемо так, їй краще.

— Я знаю що потрібно зробити, щоб вона повністю одужала, — Ден згадав, що в одній з книг Сивіли знайшов опис засобу.

— Я теж знаю, — відповів Грінхальд. І додав: — Але її хвороба — гарантія мого і твого, —він зробив акцент на слові «твого», — спокійного життя.

— Як це? — не зрозумів Ден.

— Якщо дівчинка повністю одужає, я стану йому непотрібним, ну а ти тим більше. Граф щоразу, як приїжджає сюди, подумує про те, чи не пора йому привласнити моє майно. А зі мною, відповідно, зробити щось подібне, що я зробив з Себастьяном. Його зупиняє лише хвороба дочки. Він бачить, що їй краще і сподівається на більше. Тож поки вона хвора — я живу.

«Звичайно, барани... Життям баранів можна розпоряджатися на свій розсуд».

— Отож, — підтримав цю думку Грінхальд. — До речі, вона забула про той неприємний інцидент, коли ти вивалився з каміна. Не знає, що в рідному домі її поховали, і сподівається одужати та повернутися додому. А якщо ти їй викладеш правду, в тому числі й те, що я затягую процес одужання, на твоє життя я не даю жодних гарантій. Як, втім, і на її моральне самопочуття. Розчарування, знаєш, на слабкі уми має часом катастрофічний вплив.

Дену не хотілося продовжувати цю розмову. «Головне, що Грінхальд як і раніше вважає його своїм наступником, а це все ж гарантія якого-не-якого спокійного життя. Є йому і чому повчитися...».

«Я сам себе намагаюся обдурити, — перспектива знову залишитися одному в чужому для нього світі не тішила. — Вовк, якщо живий, знайшов сім'ю. Мама, батько, брат, Лейла, Люк. Усі інші... зникли». Куди він піде? Назад у долину? Один? Тут він хоч Грінхальду був потрібен.

***

Ден сам від себе не чекав, що новина про дочку графа справить на нього таке враження. Йому знову стали снитися її сірі очі й така туга в них, що Ден прокидався в холодному поту. Начебто це була його власна туга і безвихідь. Де ж він її ховає? Тепер, виходячи з замку, він мимоволі вдивлявся у вікна. Отже, є місце, в якому він ще не був.

Але якщо він знайде це місце і зустріне Ніколетту, що скаже: «Перестань мучити мою совість?»

«Я тобі допомогла,— скаже вона. — А ти можеш мені допомогти, але продався за сите і забезпечене життя. Тебе купили як річ. Причому річ абсолютно марну».

Минуло ще кілька днів, і Ден пішов до лісу у пошуках лікувальних коренів і трав. «У мене завжди був запас... на всякий випадок. Все одно немає роси трьох озер, але нехай буде хоча б щось», — думав він.