Частина 4. Ніколетта. Розділ 1. У замку Грінхальда

Прокинувся Ден у ліжку.

На ньому одягнена чиста полотняна сорочка, руки та ноги вільні. Ліжко — м'яке, а крізь віконце в кам'яній стіні кімнати, де він знаходився, пробивався вузький промінь світла. Яскраве сонце світило прямо в очі, і Ден спробував змінити положення, відхиляючись від сліпучого променя. Ребро не боліло. Він підвівся й сів на ліжку, опустивши ноги.

«Мені ніколи не снилося, що я голодний». Озирнувся на всі боки, але нічого їстівного не помітив.

Невелика кімната була обставлена добротними меблями. Ден провів рукою по білій постілі — такої вишуканої постільної білизни він ніколи не бачив. У замку графа з підопічними Себастьяна особливо не церемонилися. «Отже, я не в замку графа».

Ден підвівся, але раптово запаморочилась голова і довелося сісти назад. Разом з запамороченням підкотилася голодна нудота. Якось він таки підвівся і підійшов до вікна.

З вікна відкривався чудовий вигляд. Він ніби стояв на виступі скелі, а довкола розкинулися безкраї простори. Тільки не гори, як у рідних місцях, а ліс, пагорби, ще ліс. Віяло тишею та спокоєм, від яких він неабияк відвик, потрапивши у світ «чужих» людей.

Варто було згадати про людей, як за важкими дубовими дверима почулися кроки.

Двері прочинилися, пропустивши незнайому жінку. Побачивши Дена, що стоїть біля вікна, жінка сплеснула руками.

— Ні, ні! — тут уже заметушилася вона. — Вам не можна вставати. Вам потрібно до ліжка.

— Де я? — не рухаючись з місця, хрипко промовив Ден. — Хотілося б думати, що це не світ мертвих.

— Боже вас боронь! — знову сплеснула руками його співрозмовниця. — Ви в замку пана Грінхальда. Вам не слід хвилюватися, а краще лягти в ліжко. — Її голос став більш вимогливим: — Лягайте, лягайте. Я покличу пана Грінхальда. Він наказав покликати його, коли ви прокинетеся.

Ден сів на край ліжка, а жінка поспішно вийшла.

«Грінхальд? Хто такий Грінхальд? — Ден не знав людину з таким ім'ям. — Це він найняв Себастьяна? — пролетів здогад. — Це він заплатив Себастьяну великі гроші за мене».

Його роздуми порушив чоловік, що увійшов до кімнати. Ден прикипів до нього поглядом.

Перед ним постав багато одягнений старий. Він був радий тому, що Ден прийшов до тями, але звучало німе запитання: чи того він знайшов?

"Ти мене чуєш?"

Цього Ден ніяк не очікував. Життя йому не раз подавало урок, що в цьому світі «не можна виділятися».

«Ніхто не повинен знати».

«Ти маєш рацію, ніхто не повинен знати», — обличчя старого розпливлося в усмішці.

«Він це сказав чи подумав?» — засумнівався Ден.

"Подумав, все одно що сказав".

"Не може бути".

"Може".

Грінхальд остаточно переконався, що його зусилля не пропали даремно. Він поставив стілець навпроти Дена і сів.

— Розповідай.

Він був налаштований на довгу розмову, але Ден, як і раніше, сприймав те, що відбувається, дуже насторожено. Не відчував у цьому старому «свого», але й «чужим» його теж не можна було назвати.

— Розкажіть спочатку ви. Навіщо я вам?

Про свою спрагу і голод Ден забув. Він слухав розповідь ніби заворожений.

Старий знав Сивіллу, але не ту Сивіллу, яку знав Ден. Він знав Сивіллу, коли та була не набагато старша за Дена, і коли їх шляхи розійшлися. Він досі був злий на неї за те, що та відвела людей «на край світу». Грінхальд лікував від прокази Ніколетту, другу дочку графа, яку той ховав у башті привидів і оголосив померлою, щоб уникнути «зайвих розмов». Грінхальд найняв Себастьяна.

— Я знав, що люди повернуться. Я знав, що не помру, поки це не станеться. З тобою є хтось ще?

— Я теж їх шукаю, — відповідь Дена розчарувала його.

— Вони не розуміють, що наше місце тут, — продовжував старий. — Ти перша ластівка. Мабуть, ти, наступний після мене зберігач, раз доля тебе закинула туди, де був я.

— Ви зберігач? — Від навали інформації думки шевелилися повільно. — Сивілла залишила мені послання, що її дух перейде в Лейлу. Сивілла написала, що я повинен повернути людей у долину.

— Дурниці! — різко перебив Грінхальд. — Ти повинен залишитися тут, перейняти мій досвід і отримати мій дух.

— А решта?

— І інших привести сюди.

— Але вона казала, що тут людина стає звіром.

— Дурниці! — знову повторив Грінхальд, і в його думках пролунало щось, що налякало Дена. — Решту треба привести сюди, і тоді ми станемо силою. Тоді ці сліпі та глухі виродки зрозуміють, кому вони повинні підкорятися, хто їхній поводир! — В його очах заблищав вогонь, так, принаймні, здалося Дену. Хоча, мабуть, це було просто відображення полум'я каміна.

Ден онімів.

Помітивши його реакцію, Грінхальд засміявся.

— Ти нічого не розумієш, бо молодий. — І через деякий час додав з явним бажанням перевести розмову на інше: — І голодний, як я подивлюся. Молодому організму потрібно добре харчуватися, тоді й голова кумекає краще.

***

Те, що в цьому світі життя сповнене контрастів, Ден знав. Він зустрічав опухлих від голоду жебраків і ситих вельмож. Він і сам побував у ролі безпритульного волоцюги, але те, що може опинитися на протилежному боці, в ролі багатія, він і уявити собі не міг. У Грінхальда було все і навіть більше, ніж усе!

Зовні замок був величезним, неприступним і похмурим. «Я повинен відповідати тим чуткам, які сам про себе і розпускаю», — жартував Грінхальд, адже в окрузі його вважали небезпечним чаклуном і боялися. Усередині все просто сяяло золотим блиском, було багато яскравих гардин, килимів. Меблі — вишукані, посуд — найкращої якості. Навколо снувалося безліч слуг, кожен з яких неодмінно кланявся при зустрічі з Деном і намагався йому догодити, підкоряючись наказу Грінхальда: виконувати будь-які бажання молодого пана. При цьому ходити він міг куди завгодно, навіть за межі замку! «Тільки будь обережний і бери з собою зброю», — наказав Грінхальд.

А бібліотека!

Виявивши кімнату з бібліотекою, Ден був вражений. Уздовж стін до самої стелі височіли стелажі з книгами. Більшість книг була на незнайомих Дену мовах, але траплялися і такі, в яких він впізнав знайоме письмо. Їх було не три, як у Сивілли. — Десятки!