Частина 3. Самотність. Розділ 6. Каменоломні

Слова Гюнтера справили на Дена сильне враження. Про яких чаклунів говорив Гюнтер? А якщо справді так вчинили з його рідними? І все, нікого немає.

Каменоломні. Якщо там справді є хтось із його рідних, він знайде спосіб звільнити їх. Інакше, який сенс тоді в його власному існуванні?

Дні стояли теплі, тільки один раз довелося спорудити курінь і просидіти в ньому майже цілий день, перечікуючи зливу.

Весна впевнено вступила у свої права, і в лісі стало легше знаходити їжу. У таку пору лісова живність втрачала пильність. Пернаті самці розпускали хвости і кричали на все горло, намагаючись привернути увагу самиць. У такому стані дурну птицю можна було підстрелити з кількох кроків. Хижаки та копитні влаштовували ігри та бійки, домагаючись першості. Вони теж ставали очманілими від припливу бажань шлюбного періоду.

Вовк похмурнів.

Ден бачив його таким і раніше, але зараз додавалася ще туга по рідних місцях. Під час привалів вовк довго лежав, поклавши морду на передні лапи й дивився в одне місце. Іноді ставав агресивним. У такі моменти Ден був з ним вкрай обережний. Ні на чому не наполягав, йшов сам полювати.

Ден розумів його і був вдячний за відданість. Вовк вважав, і небезпідставно, що Ден без нього пропаде.

Поки вони добиралися до каменоломень, Ден з цікавістю вивчав людей, які зустрічалися на шляху.

Люди були дуже різні. Коли Ден два роки тому вперше опинився за межами своєї долини, у нього склалося враження, що «чужі» люди хворі на якусь невідому йому хворобу.

Що більше він бачив «чужих» людей, то страшніше формувалося враження про них. Ця хвороба — ніби хробаки, що з'їдають дерево. Ніби ці хробаки ще з молоду поселяються всередині людини та роблять її трухлявою. При цьому зовнішня оболонка одна, вона або приваблива, або ні, але всередині всі як один — гнилі. Це гниле нутро породжувало безліч таких же гнилих думок. Якби вони «чули» один одного, то жахнулися б, у якому світі вони живуть: що думають одне про одного, що бажають одне одному! Можливо, й добре, що вони «не чують».

Але Ден чув!

Жадібність — насамперед. Бажання мати найкращий шматок породжувало заздрість, крадіжку, обман, агресивність.

Їхні справжні думки легко ховалися під маскою чемності, лестощів, уявної покірності. Іноді Дену здавалося, що «чужі» люди — це два різні створіння: думають одне, роблять зовсім інше. В одних гнили вміщалося більше, — вона навіть проривалася назовні — у брудних з виразками на шкірі жебраків. Інші намагалися не показувати гнилу середину — ховали її під безліччю красивих дорогих шат, намагаючись здаватися кращими, ніж є насправді.

Дуже рідко зустрічалися незаражені. Ті, що думали й чинили однаково. Це були або діти, які ще не встигли заразитися, або дорослі, які відчайдушно чинили опір. Їм жилося дуже тяжко. Як правило, «чужий світ» їх з'їдав.

Чи можна було позбутися цих хробаків? Добре було б наварити величезний казан отрути для них, і напоїти нею всіх навколо. Може люди тоді краще стали б чути один одного?

Але з іншого боку Ден розумів, що жодних хробаків немає, і вилікувати зіпсовану душу відваром трав неможливо.

Він все ще сподівався, що знайде своїх і залишить цей «чужий» світ, як хотіла Сивілла, коли писала послання для нього.

***

Себастьян найняв мисливців з собаками, спеціально натренованими, щоб полювати на вовків. Він втратив коня, віз, більшість своїх речей, але, слава богу, гроші він втратив не всі. Таємничий покровитель забезпечив його чималою сумою грошей і пообіцяв удесятеро більше після того, як він виконає його «прохання». Він нишпорив по всій окрузі майже рік, але Ден як крізь землю провалився.

Тепер, через стільки часу удача хитро посміхнулася йому і знову залишила ні з чим.

Людина, яка заплатила йому гроші за пошуки Дена, веліла напоїти хлопця сонним зіллям. Похапцем Себастьян забув це зробити, і ось результат! Хто б міг припустити, що у тієї напівдикої дитини, яку він вперше побачив у замку графа, через рік з'явиться такий сильний спільник? Такий вовк на будь-кого міг нагнати страху. Хоча, з іншого боку, чому дивуватися? Ден явно виділявся серед інших його підопічних дивними здібностями. Його неможливо було обдурити. Він ніби відчував, ніби читав його думки. Як він тоді намучився з ним.

Ні, цього разу він не проґавить свого шансу. Управу на вовка знайшов. Залишалося тільки вистежити хлопця.

Йому вдалося дізнатися, що хлопчина з собакою, що сильно скидалася на вовка, питав дорогу до каменоломень. Каменоломні в окрузі були одні, і дорога одна. Вона вела на північ від міста та проходила через малонаселені місця. І Себастьян одразу ж, щойно отримав інформацію, вирушив у тому напрямку.

***

Перед тим, як потрапити на каменоломні, Ден довго спостерігав з висоти одного з пагорбів за тим, що відбувається в кам'яному кар'єрі внизу.

Там копошилося безліч людей, як у мурашнику. Одні довбали кирками землю, добуваючи камінь, інші вантажили його на запряжені кіньми вози. Завантажені камінням вози повільно рухалися, утворюючи єдиний потік. А назустріч їм рухався інший потік — із порожніх возів. Тут були наглядачі, які підганяли робітників, охоронці, продавці видобутого каменю. Кожен із них, ніби мураха, виконував свою функцію. Жодного стороннього.

На пагорбі Ден влаштував чергову схованку, в якій залишив гроші Себастьяна і свою зброю. З вовком теж довелося на деякий час розлучитися.

Ще дорогою Ден дізнався, що тут можна найнятись на роботу. Брали, щоправда, міцних великих чоловіків, і тому бажання Дена попрацювати спочатку не сприйняли серйозно. Але Ден знайшов потрібні слова, щоб вмовити того, хто наймав на роботу, і його взяли возити каміння на конях.

Зі світанку до заходу сонця люди важко працювали, маючи кілька коротких перерв за день. У середині дня робітників годували. Вночі забезпечували дах над головою в кількох бараках. Для Дена, який звик спати просто неба, часто замерзаючи й намокаючи під дощем, і сам добувати собі їжу, що означало жити з постійним відчуттям голоду, такі умови виглядали цілком стерпними.