Частина 3. Самотність. Розділ 5. Пан Гюнтер

Ден намагався зібрати свої думки в єдине ціле, але вони не хотіли складатися. Дуже хотілося пити. Повертатися в місто далеко, а звичайними джерелами води, чи то струмочком, чи озерцем, і не пахло.

Ден вирішив шукати втікача-коня з візком. Раз Себастьян вирушив у дорогу, отже, у нього є якісь припаси з собою. Вода принаймні. Якщо тільки Себастьян не знайде свого візка першим, адже він, мабуть, також вирушив на пошуки своїх речей.

Чи хотів Ден знову з ним зустрітися?

Однозначної відповіді на це питання він дати собі не міг.

З одного боку ця зустріч могла б закінчитися тим самим, що й учора в харчівні, а така перспектива Дена ніяк не влаштовувала. З іншого боку, Себастьян був тією ниточкою, яка могла б привести до рідних. Адже як інакше? Ніхто, кого знав Ден у цьому «чужому» світі, не став би платити стільки грошей за нього, як у мріях Себастьяна. Не схоже, щоб це були звіролови. То був не граф Зальцький — Себастьян сам зізнався в цьому. Хто ж тоді?

Ден ловив себе на думці, що навіть погодився б поїхати разом з Себастьяном. Лише як вільна людина. Він йому скаже про це, коли зустріне.

З такими думками вони набрели на візок. Коня не було. В якийсь момент кінь звернув в невеликий ліс. Візок перекинувся та зламався, розсипавши свій вміст, а кінь помчав далі.

Зате тут було все, що взяв з собою Себастьян! Мішок з одягом, кухоль, казан, велика фляга з водою і запас їжі на кілька днів! Ден напився вдосталь і став краще мізкувати. В мішку він знайшов маленьку торбинку з монетами. Перший раз у житті тримав у руках гроші. Не знав — це багато чи мало, але відчував, що йому усміхнулася вдача.

Ніж Себастьяна був не такий зручний, як хотілось би, але гострий. Одяг був явно завеликий, хоча і виглядав досить добротно. Свого похідного мішка, що прикро, у речах Себастьяна Ден не знайшов.

Вовк принюхувався до згортка з їжею.

— Поїмо, тільки відійдемо звідси трохи, — запевнив його Ден.

Він узяв усе, що міг забрати. Відійшовши на безпечну відстань від дороги і місця з перекинутим візком, вони влаштували справжній бенкет. Вовка найбільше привабив шматок в'яленого м'яса. Він з'їв його сам майже повністю, але Ден не шкодував про це. Вовк заслужив, адже в котре в потрібний момент виявився поруч. Ден погодився б виконати будь-яке його бажання.

***

Вдосталь наївшись і відіспавшись, Ден вирішив повернутися в місто, в першу чергу до того місця, де залишив лук зі стрілами.

Свою зброю знайшов швидко, а ось піти в саме місто довго не наважувався. Не давала спокою обіцянка Артура розпитати «своїх» про його рідних. Ден добре пам'ятав, що Рудий допомагав Себастьяну його зв'язувати, почувши про обіцяні гроші. Це не вселяло довіри до знайомих Артура.

Ден вирішив дочекатися сутінків, щоб виглядати менш помітним. До того ж, була надія, що він так швидше зустріне Артура. Сьогодні був третій останній день ярмарку. Люди роз'їжджалися, і компанія Артура теж мала зникнути з міста. Ден згадав слова хлопчика про те, що Рудий разом із незнайомими йому Лолою та якимсь паном Гюнтером збираються надвечір у покинутому будинку.

На цей раз він запропонував вовку піти з ним. Занедбаний будинок стояв на околиці, і підійти до нього вирішили збоку поля.

Серед речей Себастьяна Ден знайшов дещо, придатне для себе і частково переодягся, щоб менше відрізнятися від людей, що живуть в окрузі. Він узяв ніж, гроші, флягу для води — її треба було наповнити. Вмився, пригладив, як міг волосся, — так він менше скидався на волоцюгу. Решту надійно сховав, позначивши місце зарубкою на дереві.

«Шкода, що не можна переодягнути вовка. Хоча б зробити схожого на собаку».

«На собаку?! Ніколи!»

І вони попрямували у бік міста.

***

Ден не помилився у припущеннях.

Люди Ґюнтера готувалися до від'їзду. Запрягали коней, вантажили мішки. Першим Ден помітив Рудого. Він активно брав участь у спільній метушні.

Коні відчули вовка.

"Тільки не це..."

«Тихо, — подумки благав Ден. — Тихіше. Він вас не чіпатиме».

Один кінь не відривав погляд від вовка, напружено роздуваючи ніздрі. Інший — дивився на Дена.

«Дивна людина», — подумав кінь.

«Що в мені такого дивного?» — не стримався Ден і зупинився.

«Інший. Зовні — начебто людина, а в середині — інший».

Ден не дослухав, бо на нього звернув увагу Рудий:

— Гей, ти, що тут робиш?

Ден повернувся до нього і отримав сильний поштовх у плече.

— Ну чого вирячився? Вали звідси.

Вовк вишкірив зуби.

— І собаку свою забери. Нічого пхати носа, куди не треба.

Вовк вишкірився ще більше.

— Я шукаю Артура, — постарався розрядити ситуацію Ден, штовхаючи вовка коліном убік: «закрий пащу».

Добре, що Артур з'явився швидко, він виріс як з-під землі за спиною Рудого.

— Це вовк, справжній, — весело випалив він, на що звернули увагу майже всі навколишні. — А це той хлопець, про якого я говорив.

Рудий, з високу поглядаючи на Дена і з побоюванням на вовка, обійшов їх навколо, оцінюючи, і тільки після цього запитав:

— Чого треба?

Підійшла молода жінка, мабуть, Лола.

— Артур казав, що ви можете знати щось про моїх рідних. — Ден подивився на Рудого, потім на Лолу.

— Чи, може, пан Гюнтер щось знає? — втрутився в розмову Артур, запитливо дивлячись на Лолу.

— А як же, пан Гюнтер себе турбуватиме, — гмикнув Рудий. — Хіба йому заплатять кругленьку суму? — Його очі лукаво блиснули.

— У мене є монети, — сказав Ден, дістаючи із-за пазухи мішечок з грошима. — Скільки потрібно?

Очі Рудого ще яскравіше блиснули. Він вправно вихопив мішечок з рук Дена і засміявся:

— Це не твої гроші. Це гаманець того типу, який скрутив тебе в харчівні. Де він?

— І не твої! — обурився Артур, швидше за Дена зрозумівши, що Рудий без тіні сумніву привласнив гаманець Себастьяна.

Артур кинувся до Рудого, намагаючись забрати гаманець у нього з рук, але Рудий спритно перекинув гроші з руки в руку і сховав за пазуху, показуючи Артуру порожні долоні: