Частина 3. Самотність. Розділ 4. Зустріч з Себастьяном

Вранці Артур вже почувався краще. Ден ще раз обробив йому рану, залишившись собою задоволений. Завдяки росі трьох озер рана швидко затягувалася.

Зробив потрібний відвар, який відновлював сили і не раз рятував його в той час, коли від голоду зовсім ставало туго. Напоїв Артура і випив сам.

— То як? Іти зможеш? — спитав у Артура.

— Куди? — замість відповіді перепитав той.

— До себе додому.

Артур несподівано засміявся:

— У мене немає житла, я ж бродяжка. Ми в цьому містечку, поки ярмарок, а через три дні рушимо далі.

— А хто це «ми»?

— Ми — це пан Гюнтер, Лора, Рудий і я.

Артур вже майже не боявся вовка, але зрідка все ж поглядав на нього. Тож і зараз він чомусь повернув голову в бік вовка.

Ден зацікавився:

— Це твоя сім'я?

— Майже сім'я. Вони мені нерідні, але ми подорожуємо разом. — Думки Артура раптово перейшли на інше: — Я нічого не пам'ятаю про те, що зі мною сталося. Я був на ярмарку і потім опинився тут.

Ден розповів.

Артура щиро здивував вчинок Дена.

— Ти мене врятував? Навіщо?

Він сказав так, ніби йшлося не про нього, а про іншу людину. Тут уже настала черга дивуватися Дену.

— Ти зовсім не цінуєш своє життя?

— Моє життя не стоїть і гроша, — спокійно відповів Артур, мабуть, повторюючи сказану кимось фразу.

Ден знав про існування в цьому світі грошей. Його й самого колись хотіли обміняти на монети. Якби не Агнія, так і сталося б. Але хіба можна цінувати якісь шматочки блискучого металу більше, ніж життя людини? Його вчили зовсім іншому.

— Я — зберігач. Мене так учили. Допомагати, коли людині погано.

— Ти дивний, — зробив висновок Артур.

Ден тільки мовчки кивнув.

— Якби мене зовсім прибили, то ніхто б не пошкодував, — трохи засмутився Артур.

— А куди поділися твої рідні? — спитав Ден.

— На нас напали, і нікого не залишилося.

Ден відчув, що Артур не хоче згадувати.

Якийсь час обидва мовчали.

Ден почав гасити жар, засипаючи його землею, і першим порушив мовчання:

— І мої рідні зникли. Я маю їх знайти, і вони повинні бути десь тут, поблизу, але не знаю як це зробити.

— А я спочатку подумав, що ти перевертень, зізнався Артур. — Але потім я згадав, що повний місяць був нещодавно.

Ден не звернув уваги на ці слова.

— Скажи, Артуре, — він складав пакети з травами у свій невеликий похідний мішок, і йому спала несподівана думка, тож він повторив в голос: — Скажи Артуре, ти побував у різних місцях, бачив багато різних людей. Ти не зустрічав серед них якихось незвичайних, може бути дивних? Чи не пристосованих до вашого життя?

— Ти про свою сім'ю? — зрозумів хід його думок Артур.

Ден закивав.

— Я не знаю, але можу запитати у Рудого або у Лоли, вони вже дорослі, старші за тебе. Якщо, звичайно, вони не пішли без мене. Або у пана Гюнтера, він точно все знає про всіх. Якщо він тільки буде в гарному настрої... Ідемо, я тебе з ними познайомлю. Я тільки спочатку спитаю у Лоли.

Ден до цього часу закінчив збирати пожитки, міцно затягнув мішок і повернувся до вовка: «Почекай, я не довго».

«Мені знову полювати на одинці». Тому зовсім не подобалося очікування на одному місці.

Але Ден був налаштований рішуче: «Ти мені радив дізнатися у людей?»

Вовк нічого не відповів.

«Лук і стріли тут, вони мені поки не потрібні».

На цьому й домовилися.

Їхню мовчазну розмову не міг не помітити Артур.

— Ти наказав йому сторожити речі? — підозріло поглядаючи то на вовка, то на Дена, запитав він.

— Наказав? — Ден згадав слова Себастьяна: «... ти маєш робити все, що тобі наказують, інакше будеш покараний...».

— Я нікому, ніколи, нічого не наказував і не збираюся наказувати, — різко відповів він Артуру.

Артур був радий, що нарешті позбавиться компанії вовка. Він поквапився слідом за Деном, накульгуючи на праву ногу і нічого більше не питаючи.

***

Артур привів Дена до покинутої халупи на околиці міста. Відразу було видно, що там давно ніхто не жив. Дах провалився в кількох місцях, усередині майже порожньо — у кутку стояв стіл, кілька потертих стільців та велике дерев'яне крісло. Товстий шар пилу і павутиння покривали все навколо крім цього дерев’яного крісла, а вогнища не було зовсім.

— Поки нікого немає, всі на ярмарку, — сказав Артур, а у Дена виникла серйозна підозра, що навряд чи сюди взагалі хтось прийде, але озвучувати її він не став.

— Ми знайдемо їх на ярмарку, — швидше себе, ніж Дена намагався переконати Артур.

— Вчора на цьому ярмарку на тобі не залишили живого місця. — Ден придивився до Артура, відмічаючи, з якою легкістю він забув про неприємності вчорашнього дня.

— Я знаю, де любить бувати Рудий, — не вгавав Артур, випромінюючи непідробний оптимізм. — Ми знайдемо пивні бочки, а рядом напевно знайдемо його. Він любить попити пива і пошарити по кишенях п'яних дурнів.

— І його за це не б'ють? За «пошарити по кишенях»?

Вони вийшли із занедбаної халупи й направилися в бік знайомого Дену з вчорашнього дня гулу ярмарку. А Артур продовжував розповідати, не приховуючи свого захоплення:

— Рудий — кращий за всіх у злодійській справі! За весь час, поки я з ними, його жодного разу не впіймали. Якось він стягнув намисто прямо з шиї однієї поважної пані на очах у всіх! І ніхто не помітив! Навпаки, пан Гюнтер може побити, якщо нічого не принесеш, або залишити без їжі.

— І тобі перепадає?

— Я не такий спритний, як Рудий. Я тоді приходжу пізно, коли пан Гюнтер уже спить, і Лола, вона його дочка, дає мені поїсти. Ми кочуємо — з одного місця на інше, де більше людей, щоб не привертати зайвої уваги. А взагалі пан Гюнтер знає про всіх і про все!

Пивні бочки стояли на вулиці. Маленька харчівня не змогла б вмістити всіх охочих, і пиво розливали поряд з нею, поставивши довгі ряди лавок та столи. Подібно до ярмарку, тут теж гудів натовп, переважно чоловіків — веселих і напідпитку тою чи іншою мірою. Хтось уже з ранку встиг влити в себе не один кухоль пива, інші тільки прийшли. Хтось уже напився до непритомності й спав з опущеною на стіл головою, інші голосно балакали.