Частина 3. Самотність. Розділ 3. Артур

Минуло чимало часу, поки вовк відчув близькість людей. Обігнувши Чортовий палець, вони знову спустилися до річки й довго йшли вздовж неї, поки вовк різко не зупинився.

— Чуєш, попереду людські голоси?

Ден прислухався, але крім дзюрчання річки нічого не почув.

— Люди купаються в річці, зробив висновок вовк і мав рацію.

Підібравшись ближче і сховавшись у невеликій улоговині, вони побачили чоловіка, який одягався на березі. Після купання в холодній воді той був у бадьорому настрої.

«Чужий», — розчаровано подумав Ден. А вовк зі співчуттям подивився на нього.

— Обережно, можуть бути ще інші, — попередив вовк.

Зрозуміло, що марно б було сподіватись на те, що як тільки вони вийдуть за межі долини, то Ден одразу зустріне рідних. Він розраховував, що або натрапить на їх селище, або дізнається щось про них у місцевих. Проте аби дізнатися бодай щось, треба було з цими місцевими спілкуватися. Рік, проведений з вовком, давав про себе знати. Ден дуже хвилювався. Що він скаже? Як він скаже? Чи зрозуміють його?

До цього чоловіка на березі він так і не наважився підійти. Він звик жити у лісі - знав, як роздобути їжу і сховатися у разі небезпеки. Але знав і те, що в цих краях ліс скоро закінчиться. Усі ці «чужі» люди жили на відкритих просторах — вирощували пшеницю, льон, пасли корів, кіз та коней. За лісом простягалися безкраї поля і луки, де ховатися було б набагато важче.

Пройшли ще трохи, і незабаром знову натрапили на людей — двоє озброєних чоловіків напували коней. Коні занервували, почувши вовка, що змусило мандрівників знову сховатися в заростях лісу.

— Тут вовків теж не люблять, — зітхнув Ден і подумав про те, що зайти в селище разом з вовком він не зможе.

— Підеш далі без мене, — відповів на його думки вовк. — Тебе приймуть за свого. Ти можеш підійти до людини й спитати її про щось, тебе вони розуміють.

Ден не міг з цим не погодитися, але, з іншого боку, це означало розлучитися з другом.

— Я намагатимусь бути поруч у разі необхідності, — запевнив вовк.

Наступна зустріч з людьми сталася біля водяного млина. Дерев'яний млин стояв на одній з приток річки, як страж над водяним потоком, і так голосно рипів, що видавав себе здалеку. Біля млина височів будинок господарів — складений з також як і млин сірого каменю.

Спостерігаючи із засідки, Ден побачив, як троє чоловіків розвантажували зерно, невтомно перекидаючи мішки з рук в руки й носили його всередину скрипучої будівлі. Ще четверо працювали всередині млина, тільки іноді з’являючись назовні. Серед них була одна жінка. Господарем млина, найімовірніше, був її чоловік, широкоплечий і високий. Його відзначали виразні чорні вуса та пишне волосся. Він голосно давав вказівки робітникам, розмашисто жестикулюючи м’язистими руками.

До нього Ден і вирішив звернутися в першу чергу.

Будуть ці люди добрі чи злі? Прийшлось докласти немалих зусиль, щоб приховати своє хвилювання.

— Пробачте, можу я у вас щось запитати?

— Чого тобі? — замість мельника відповіла його жінка, що як раз вийшла з будинку в той час, коли Ден наважився підійти. Вона недовірливо і швидко оглянула Дена з голови до п'ят.

— Я шукаю своїх рідних, — відповів Ден. — Вони могли оселитися десь тут.

Жінка невдоволено скривилася:

— У нас таких, як ти волоцюг женуть у три шиї.

Оцінивши постать Дена як неварту її уваги жінка направилась у бік працюючих чоловіків. Тільки тепер господар повернув голову у бік хлопця.

— Здалеку йдеш? — спитав він.

Ден відчував, що чоловік не бажає гаяти час на незнайомця, але його ставлення здалося більш привітним порівняно з попередньою співрозмовницею.

— Я не займу багато часу.

— Підемо, попрацюєш, там і поговоримо, — запропонував господар. — Робітників обмаль, а роботи багато. До ярмарку залишилося обмаль часу. То ж як? Голодним не залишишся.

Ден, кивнув, погодившись.

Робота видалася незвичною, але цікавою і неважкою. Зважаючи на вік і худорляву статуру новоявленого робітника, йому доручили збирати готове борошно в мішки. Але поговорити вдалося тільки ввечері, після заходу сонця.

Усередині млина було гучно та темно. Ритмічний звук працюючих жорен задавав певний ритм роботи й заважав завести розмову про своїх рідних. Робітники ж, видно, вже звикли до цього пронизливого скрипу. Вони весело теревенили, перекрикуючи шум жорен. Багато шуткували та здалися Денові цілком безпечними.

Всередині кам’яної будівлі містилося велике дерев’яне колесо з лопатями. Було видно, як вода просочувалась крізь камені та падала на колесо. Водний потік крутив колесо, яке у свою чергу приводило до руху механізми млина. А вже потужні млинові камені перетворювали зерно на біле борошно.

Прийшлося переодягнутися перед роботою в запропоновану господарями полотняну сорочку і штани. Така заміна звичної одежі зі шкіри та хутра стала як раз у пригоді. До кінця дня Дена до того припорошило борошном, що його чорняве волосся стало геть білим.

Поки інші, як звечоріло, зупиняли млин і чистили жорна, Ден з задоволенням скупався у річці, повернувши звичайний колір волоссю і переодягнувшись у звичну одежу.

Всі були у доброму гуморі, задоволені результатом роботи. Господар хвалив робітників, підливаючи у їх кружки вина. Навіть господиня подобрішала, подумки порівнюючи Дена зі своїм сином, що колись також гарно допомагав, але згинув в чужих краях, подавшись до війська.

Дена запросили до столу разом з іншими робітниками, нагодували.

І вже тільки розслабившись після важкого робочого дня, господар поцікавився про те, кого саме шукає Ден.

Хоча ці люди й здалися на перший погляд зрозумілими, бути повністю відвертим з ними Ден не наважився. І згодом не пошкодував про це.

Він лише назвав ім’я батька і те, що він і Люк могли шукати його тут, як господар насупив брови, а його жінка з переляку розширила зіниці.