Частина 3. Самотність. Розділ 2. Послання Сивілли

Відповідь на питання з'явилося несподівано.

Почав сходити сніг, і Ден наважився спуститися в долину до того місця, яке було колись його домом. Вовк пішов разом з ним.

Тут, як і раніше, все виглядало спорожнілим. З осені майже нічого не змінилося, тільки впали ворота.

Він подався до хатини Сивілли. Там залишалося безліч трав і інших засобів, які Ден не забрав раніше, тому що поняття не мав, для чого вони потрібні. Перечитавши за зиму всі записи берегині, він горів цікавістю дізнатися, чи знайдеться серед них те, що йому може стати в пригоді.

Вовка ж цікавило, як далеко від цих місць можуть бути його родичі. На відміну від Дена, що сумував за рідними, він не жадав зустрічі зі своєю зграєю, але їх мисливські стежки перетиналися, і треба було бути напоготові. Тому вовк пішов обстежувати околиці селища.

Ден діставав з полиць всілякі мішечки, горщики, пучки, уважно розглядаючи їх, читаючи написи і принюхуючись. Він спізнав майже все з того, що знайшов, і залишився задоволений собою.

Несподівано його погляд упав на складений у кілька разів шматок тонкої шкіри. Він лежав на полиці, оточений безліччю інших предметів і був непомітним на перший погляд.

Це – послання для нього!

Було так і написано: для Дена.

«Дорогий мій хлопчику! Не знаю, чи знайдеш ти цей лист, але якщо ти читаєш ці рядки, то повинен знати, що мене скоро не стане, і мій дух перейде до Лейли.

Сталося непоправне — мені не вдалося вберегти наш рід від світу за межами долини. Цей світ просочився сюди й почав забирати — спочатку тебе, потім твого батька і Люка, а за ними він забере і всіх інших! Не знайшовши тебе, вони повернулися і принесли з собою те, від чого я так намагалася вберегти наш рід. Вони вирішили піти жити за межі нашої долини! І рада старійшин уже ухвалила рішення.

Той світ дуже небезпечний, небезпечніший, ніж найбільша зграя вовків! Я говорю їм про це, але вони захворіли на зневіру, і я не маю зілля від цієї хвороби. У їхніх головах оселилася думка про те, що там жити легше. Це величезна помилка! Світ за межами долини оманливий і жорстокий, він перетворює людину на звіра.

Вони не вірять мені!

Я передам свій дух Лейлі, але навряд чи це врятує їх. Залишається сподіватися лише на тебе. Якщо читаєш це послання, ти повернеш їх».

Виправдалися найстрашніші побоювання.

Через нього люди покинули долину.

“Невже їх дійсно всіх переловили й посаджали в клітки? Але вони ж не такі дурні як був я. Батько і Люк побували там і повернулися. Вони сильні, у них є зброя, тож звіролови їм не страшні. А інші?”

Ден хоч і побував «там», але мало що встиг побачити.

Почав читати послання ще раз. «...небезпечніший, ніж найбільша зграя вовків...» Сивілла порівняла «тих» людей зі зграєю вовків. Невже справді все так страшно? Напевно, Ден не все бачив, а може він як усі, хто побував там, хворий на зневіру?

Ден подивився на свої руки, як колись, коли він підозрював, що перетворюється на звіра. Потім відігнав дурні думки, але замість них більше нічого не спадало. Там, де раніше були думки, оселилася розгубленість. Він сподівався, що навесні всі повернуться і знайдуть його тут чи в печерах, а Сивілла пише, що це він, Ден, має їх повернути! Якщо їх не змогла зупинити вона, то як це зробить він?! Звідки вона взагалі могла знати, що він живий і колись прочитає ці рядки?

Ден довго просидів у хатині Сивілли. Зайнятий своїми думками, не помітив як повернувся і підійшов до нього вовк. Поява друга привела його до тями.

— Ти знайшов, що шукав? — спитав вовк, з цікавістю обнюхуючи розкладені на столі трави.

— Я знайшов більше, ніж шукав, — відповів Ден, складаючи послання Сивілли і ховаючи собі за пазуху.

— Це добре чи ні? — знову запитав вовк, намагаючись зрозуміти настрій Дена.

— Не знаю, — зітхнув той. — Ти підеш зі мною, якщо мені доведеться піти за ними?

Вовк спохмурнів:

— Ти знайдеш «своїх», і я знову залишуся один.

— Ти вважаєш, що я знайду «своїх»?

— Якщо ти знайдеш «своїх», ми не зможемо полювати разом.

— Це означає, що ти мені не допоможеш?

— Це означає тільки те, що я не радий твоєму рішенню.

— Але я не вирішив ще. — Ден присів на коліна біля вовка.

— Ти сам собі не хочеш зізнатися в цьому. — Вовк пильно дивився Дену в очі: — Я думаю менше, ніж ти, але більше відчуваю.

— І ти мені допоможеш?

— Доведеться.

Ден обійняв вовка за шию і міцно притиснувся щокою до його кудлатої морди.

— Без тебе я не впораюся.

— Звичайно, не впораєшся. Без мене ти дурна дитина. Не реви, — вовк лизнув Дена по щоці, спіймавши сльозинку, що викотилася з його ока. — Не люблю, коли ти плачеш.

— Я не плачу, — буркнув Ден, відвернувшись від вовка і витираючи мокрі очі. — І я не дурна дитина! — Встаючи, він щосили штовхнув вовка. — Дочекаємось, коли зійде сніг.

***

На збори пішло більше часу, ніж передбачалося.

Перед тим як піти, Ден вирішив навести порядок в селищі — зібрати покинуте начиння, поставити ворота, що відвалилися. В одній з хатин провалився дах — тільки на нього довелося витратити кілька днів. Ден оселився в селищі, залишивши в печерах найцінніші речі й взявши з собою тільки зброю.

Вовк переважно лежав біля колодязя, звідки проглядалося майже все селище, і тільки ліниво позіхав, коли Ден проходив поруч. Зрозуміло, тут він нічим допомогти не міг.

Іноді вовк на кілька годин зникав і повертався з невеликою здобиччю, якою ділився з Деном.

І ось одного разу, коли вовка якраз не було поруч, у селищі з'явилася його колишня зграя, вірніше шість вовків, стільки встиг нарахувати Ден. Вони виринули з-за рогу будинку так, як вони вміли — швидко і безшумно, і в один момент оточили Дена.

Ден відреагував швидко — вихопив ніж і приготувався до нападу.

Але вовки зволікали.

Ватажок обійшов його і загрозливо прогарчав: