Частина 2. Чужі люди. Розділ 5. Грінхальд

Граф повернувся надвечір ні з чим. Він був змучений погонею та злий. Собаки швидко взяли слід, але хлопчик обвів їх навколо пальця! Ще через поле собаки йшли впевнено, але варто їм було потрапити до лісу, і вже через якусь сотню кроків слід загубився.

«Звіреня, обвів, як хитра лисиця, — думав граф, сидячи за широким столом і смикаючи в руках злощасний пояс, за яким собаки брали слід. — Це катастрофа. Якщо округою рознесеться чутка, що в замку тримають прокажену, слуги збунтуються. Звістка про проказу рознесеться швидше за вітер. Становище, зв'язки... Все розсиплеться. Що робити? Досі все складалось більш менш нормально. Чортовому чаклунові вдалося зупинити хворобу. Так, дочка виглядає жахливо, але вона жива! І чаклун обіцяв зробити ще щось для того, щоб привести її в колишній вигляд».

Граф покликав слугу й наказав привести лікаря.

Це був старий, якому граф пообіцяв віддати чималу частину своїх земель в обмін на здоров'я дочки. Весь цей рік він жив у замку, вважаючись лікарем. Але ходили чутки, через які, власне, граф і привіз його в замок, що він чаклун. Обізнані люди підказали, що чаклун здатний підняти на ноги навіть безнадійного хворого, щоправда, за велику плату. Але чого коштує йому, графу, пообіцяти щось якомусь немічному старигану при тій кількості воїнів, яких він має, за його сили та підтримки вищої влади?! Будь-якої миті він може вбити старого. До того ж заради доньки він був готовий багато на що.

Увійшов старий. На перший погляд, він справді виглядав немічним. Пересувався повільно, спираючись на ціпок. Довге сиве волосся й борода губилися в складках довгого широкого одягу. Погляд майже безбарвних очей був важким і втомленим. Графа трохи лякав цей погляд, і він намагався не дивитися старому очі-в-очі, коли зустрічався з ним. Ось і зараз, він підвівся, тримаючи той самий поясок у руках, і нервово заходив кімнатою.

— Ти мав рацію, Грінхальд. Я не зможу довго тримати свою дочку у замку без того, щоб про це хтось не дізнався. Казки про привид працюють добре, але ніхто не застрахований від випадковостей. — Граф зробив паузу.

Старий не перебивав, тільки мовчки спостерігав за його переміщеннями.

Граф розвів руками:

— Він провалився в трубу каміна й втік! При цьому встиг сказати Ніколетті, що її вважають померлою, і тепер вона цілий день ридає.

— Я був у неї, пане, вона вже спить, — озвався старець, ніби передбачивши подальше розпорядження графа.

— Вона забуде про те, що почула?

— Думаю, що так, мій пане.

Граф з полегшенням зітхнув і хотів було наказати лікареві йти назад, але не встиг це зробити — його тіло несподівано обм'якло, і він почав падати.

Непритомне тіло повалилося б на підлогу, але старець з дивовижною для його віку легкістю підхопив графа й посадив у крісло.

Грінхальд провів долонею перед очима графа. Той не відреагував. Тоді обережно забрав пояс з його рук. Його увагу привернула невелика баклажка. Старий зняв її з пояса, струсонув у руках, переконавшись, що в ній є вміст. Якусь мить він не наважувався відкрити баклажку, але невдовзі зробив це, принюхуючись. Сухорляві пальці затремтіли від хвилювання, він поспішив закрити баклажку і сховати її в складках свого одягу. Пояс поклав на стіл, а графа привів до тями одним клацанням пальців у нього перед носом.

— Ви перехвилювалися, мій пане, — заметушився він біля вельможі, виявляючи неспокій та турботу. — Дозвольте вас провести до ваших покоїв.

Граф, так і не зрозумівши, що сталося, потер лоба й погодився.

Цієї ж ночі граф таємно спорядив карету й відвіз Ніколетту якомога далі від тутешніх очей і вух. Виїхав і Грінхальд. Графу довелося погодитись поселити дочку в нього.

Хоча подорож і видалася дещо втомливою — у дорозі минуло майже три дні, вона виявилася корисною для Ніколетти.

Батько не відходив від дочки ні на крок.

Як і обіцяв Грінхальд, вона забула події, що відбулися за останні дні, і була нескінченно вдячна батькові за можливість вирватися з замкнутого простору своєї кімнати. Її обличчя затуляла вуаль. Рукавички та довге плаття повністю приховували від сторонніх очей її шкіру. Вона нескінченно крутилася, то визираючи у вікно, то сідаючи зручніше, про щось весело теревенила, — хід її думок так швидко перескакував з одного на інше, що було б марним ловити їхню суть.

Майбутня розлука з дочкою не сприяла гарному настрою графа. Усю дорогу його думки постійно поверталися до того, що він намагався сам себе вмовити у необхідності цієї поїздки. Він не вберіг дружину, але врятував дочку, вірніше майже врятував дочку, крім її покаліченого хворобою тіла. І нехай вона буде за три дні їзди, що з того? Якщо це буде їй на користь? Якщо справді Грінхальду вдасться вилікувати її горбисту, вкриту шрамами шкіру? Може, він тоді й не вб'є старця. Він старий, і так скоро помре, забираючи з собою таємницю страшної хвороби.

Грінхальд чув усе. Вони їхали в кареті втрьох, і йому більше нічого не залишалося, ніж слухати нескінченне переплетення емоцій цих нікчемних, на його погляд, людей.

Він одразу відчув, що доля недаремно звела його з графом та його нещасливою родиною. Він це знав ще два роки тому, коли граф майже силою притягнув його до себе в замок рятувати його дочку, яка вмирала. Але тільки зараз з'ясувалося, що тут, у замку була людина, з якою доля готувала йому зустріч. І підтвердження тому — герб його роду, вибитий на непримітній дерев'яній баклажці. Він проґавив зустріч зі «своєю» людиною. Нехай навіть це безпорадний хлопчина, але ж він взявся звідкись, отже «свої» недалеко.

Йому нічого не варто було дізнатися у графа все, що той знав про появу хлопчика в замку. На жаль, він знав небагато, але вже те, що його знайшли звіролови в лісах на сході земель графа, говорило, що шукати «своїх» треба далеко від населених місць. А як інакше? Проживши все життя в цих краях, об'їздивши все довкола неодноразово, він чудово знав, що серед цього народу «своїх» немає.