Частина 2. Чужі люди. Розділ 4. Втеча

Якось Агнія захотіла покататися на коні у супроводі «своїх лицарів».

— Ти вмієш їздити верхи? — тихо спитав Себастьян Дена і, отримавши негативну відповідь, помітно занепокоївся.

Себастьян зі шкіри ліз, щоб догодити графу та його доньці, і якщо щось цьому заважало, починав нервувати. Він підбіг до Агнії:

— Панно, Майкл ще не навчився їздити верхи. Ви можете покататися з Джоном і Томасом, я вас супроводжуватиму.

— Дурниця! — спалахнула Агнія. — Майкл чудово їздив верхи, і якщо він знову відмовляється, я накажу його покарати!

«Господи, граф не подумав, як ця смерть може вплинути на психіку його дочки. Таке враження, що вона дійсно думає, що той Майкл не помер», — почув Ден думки Себастьяна. Але поки Себастьян про це думав, у розмову втрутився Джон:

— Він і десятої частини не вміє робити того, що вмів Майкл! — Він сказав це з таким викликом, що всі просто заніміли, у тому числі й Агнія. Вже одне те, що Джон щось говорив, було незвичним, не рахуючи інтонацій, що пролунали в його словах. — Ви всі вдаєте, що він є? А його нема, він помер, ви самі його вбили! — Останні слова він майже викрикнув.

— Що він несе! — Це були думки Себастьяна, сказані вголос.

Можливо, Джон і ще міг би щось наговорити, Ден встиг вловити уривки думок, але Себастьян схопив Джона й закрив йому рота долонею.

Агнії явно не сподобався такий поворот подій. Її витончене личко перекосила гримаса невдоволення:

— Що це означає? Один відмовляється робити те, що я говорю! Інший кричить!

Її пальці стиснулися в кулаки, а на очах виступили сльози.

Дісталося і Джону, і Дену.

У своїй кімнаті Себастьян довго кричав на Джона. Дену не сказав жодного слова, але обох зачинив у сирому підземеллі, пообіцявши три дні не годувати.

Світло в підвальне приміщення пробивалося тільки через замковий отвір у дверях, і спочатку було зовсім темно, поки не звикли очі.

Джон сів біля однієї зі стін на підлогу, обхопивши руками коліна та опустивши на в них голову. Дену не треба було світла, щоб зрозуміти, що той злий на всіх, у тому числі й на нього.

«Я ж не винен, що я не Майкл», — подумав Ден, але не сказав це Джонові. Він також сів на підлогу біля протилежної стіни.

Коли очі звикли до темряви, стало зрозуміло, що місце їх ув’язнення абсолютно порожнє — голі стіни та кам'яна підлога.

"І звідси теж не виберешся", — подумалося Дену. Перспектива просидіти тут три дні без їжі та, можливо, без води не радувала.

Ден згадав, як спалося в кам'яній печері взимку. Там було холодно, а тут ні, поки що ні. Напевно, вночі буде холодніше.

Згадався вовк та яма. Та, їхня перша зустріч. Тоді теж було гірше: лив дощ, і Ден боявся, що вовченя нападе. «А Джон, хоч і злиться, не перегризатиме мені горло», — ця думка навіть розвеселила. Принаймні три дні не доведеться прикидатися Майклом.

З цими думками Ден заспокоївся та вирішив прилягти. Він улаштувався зручніше на кам'яній підлозі й заплющив очі. Але Джон помітив, що Ден збирається заснути і заговорив, вважаючи своїм обов'язком попередити:

— Тут живуть щури, вночі можуть відгризти вухо чи палець.

— Щури? — Ті щури, яких Ден знав, не становили жодної небезпеки. М'яса небагато, а зловити важко, тож на них полювали рідко. До того ж в замку він їх бачив не раз — спочатку у звіринці, де вони цупили їжу у хижаків, потім біля кухні. Може якісь особливі щури? — Це такі сірі, з гладким хвостом і розміром з долоню? — перепитав він у Джона, а той знову розгнівався.

— Такі, можеш сміятися. Подивимося, як ти сміятимешся вночі.

— А скільки їх?

— І одного достатньо, щоб лишитися без вуха.

— Ти не бійся, якщо їх небагато, я половлю, — спробував заспокоїти його Ден, але викликав чергову хвилю роздратування.

— А ти не боїшся? Навіть Майкл їх боявся.

— Але ж я не Майкл. — Ден хотів було пошкодувати, що знову згадав про Майкла, адже будь-яка згадка про нього викликала у Джона бурхливу реакцію, але цього разу той спитав спокійно, навіть з цікавістю:

— Ти що, зможеш упіймати щура, ось так, без нічого, руками?

Руками, звичайно, схопити щура нелегко, з цим Ден міг погодитися. Найпростіше підстрілити стрілою, але такої можливості не було. У крайньому разі, можна кинути щось важке — камінь, палицю чи...

— Черевик, — відповів Ден. — Коли він з'явиться, я запущу черевиком і, якщо потраплю в голову, він очманіє, а потім уже можна й руками.

Впевненість Дена передалася Джону, остаточно погасивши хвилю роздратування.

Незабаром Джон сам почав розмову:

— Ти знаєш, Себастьян не часто когось карає підземеллям і завжди лякає щурами. Уявляєш, як тут одному? А ми хоча б удвох. Майкл розповідав, що коли тут побував, то вночі не міг спати, вони бігали просто по ньому. «Ось нехай тільки граф на кілька днів поїде кудись, мене не спіймають», — це Джон не сказав. Але така думка свідчила про існування плану втечі.

— Ми можемо втекти разом, — запропонував Ден.

Джон здригнувся:

— Що? Я не збираюся нікуди тікати. Та й тікати мені нікуди.

— Але... — Ден не знав, що сказати.

Так, що не кажи, ці люди були майстрами прикидатися.

"Може, сказати йому, що я все чув?" Але згадалися слова Леона: «Якщо хтось дізнається, що ти вмієш читати думки інших, тобі ніколи не повернутися додому». Ден став потроху розуміти їхнє значення.

Він неодноразово помічав, що навколишнім людям дуже хотілося знати, про що думають інші. Себастьяну хотілося знати, про що думає Джон, коли той замикається у собі. Одного разу поряд проходив граф, і Ден випадково почув, що йому хотілося знати, чи не починає якийсь Мільтон проти нього змову, щоб забрати його північні землі, і чи був він причетний до інтриг, внаслідок яких стратили його родича. Вони стали б використовувати його як додаткові вуха. А він нізащо не хотів жити з цими людьми. Ден намагався вдавати, що нічого не чує.